Читать «Червона зоря» онлайн - страница 85

Доводилося, однак, чекати. Я розумів, як болюче тяжко працювати в таких умовах товаришам. Але сам я не рвався йти до них, навіть незалежно від думки Вернера. Я гадав собі, що краще набратися сили, щоб було що витрачати, коли з’явиться поважна потреба.

За час довгих прогулянок у гайку ми з Володимиром обмірковували шанси й умови майбутньої боротьби. Мене глибоко зворушували його наївно героїчні плани й мрії. Він видавався мені шляхетною, гарною дитиною, котрій судилася така ж проста й безпретензійна смерть, якою було його молоде життя. Цінні жертви призначає собі революція і прекрасною кров’ю червонить вона свій пролетарський прапор…

Не один Володимир видавався мені дитиною. Чимало наївного й дитячого, чого я спочатку ніби не помічав і не почував, бачив тепер я і в Вернері, старому робітникові революції, і в інших товаришах, котрі мені згадувались, — навіть у наших ватажках… Усі люди, котрих знав я на Землі, уявлялися мені напівдітьми, підлітками, що невиразно приймають життя і в собі, і навколо себе та напівсвідомо віддаються внутрішній і зовнішній стихійності. В цьому почутті не було й краплинки поблажливості чи презирства, була лиш симпатія й братерський інтерес до людей-зародків, дітей молодого людства.

IV. КОНВЕРТ

Гаряче літнє сонце ніби розтопило лід, що сковував життя країни. Вона прокидалася і блискавки нової грози вже спалахували на обрії, а приглушене гуркотіння починало долітати з низів. І це сонце, і це прокидання пригрівали мені душу й підносили мої сили: я почував, що скоро буду такий здоровий, як ще ніколи за все своє життя.

В цьому невиразному, радому життю стані, мені не хотілося думати про минуле і приємно було відчувати, що я вже забутий усім світом, забутий всіма… Я лаштувався ожити для товаришів у такий час, коли нікому й на думку не спало б розпитувати мене про роки моєї відсутності, коли всім буде надто ніколи і моє минуле потоне на довгий час у бурхливих хвилях нового припливу. Коли ж мені траплялося помічати факти, що викликали сумніви щодо певності цих моїх надій, то в мене виникала тривога й занепокоєння і невиразна ворожість до всіх, хто ще міг про мене згадувати.

Одного літнього ранку Вернер, повернувшись з лікарні після огляду хворих, не пішов до саду відпочивати, — як це робив звичайно, бо цей огляд його дуже втомлював, — а навідався до мене і став старанно розпитувати мене про моє самопочуття. Мені видалося, що він запам’ятовував мої відповіді. Це була трішки не зовсім звичайна річ і я спочатку подумав, чи не здогадався він, часом, про таємницю моєї з Володимиром маленької змови. Але з розмови я швидко помітив, що йому ніщо таке й на думку не спадає. Потім він знову ж пішов не в сад, а до свого кабінету і лише через півгодини побачив я через вікно, що він гуляє вже своєю улюбленою темною алеєю. Я не міг не думати про ці дрібниці, бо ж нічого поважнішого навкруги мене взагалі не було. Після різних здогадів я спинився на тому, що Вернер мав написати комусь, — на його спеціальне прохання, звичайно, — докладний звіт про стан мого здоров’я. Пошту йому завжди носили вранці, до його кабінету в лікарні, — цього разу він, певне, дістав там листа з запитанням про мене.