Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91» онлайн - страница 12

Укуси та подряпини загоїв океан. Йому було байдуже — вбити мене чи вилікувати.

На Андаманах я передихнув від роздумів про історичні долі народів. Після міст Індії “столиця” острова, маленький провінційний Порт-Блер, не справив на мене ніякого враження. Щоправда, я завважив, що в^ місті немає нетрищ, є гарні дерев’яні будинки, строкатий торговий центр та храм, куди жрець приїжджає на моторолері. Хіба що місцева школа розчулила: в ній вчаться галасливі та дружні малюки від двох з половиною до шести років, які носять біло-рожеву форму. Довідавшись про жахливий землетрус у Вірменії, вони принесли гроші, аби ми відправили їх потерпілим, — кожен малюк гір одній рупії, всього триста, менше вісімнадцяти карбованців… Не дуже зацікавила й екскурсія до колишньт англійської колоніальної в’язниці, де, пам’ятається, був ув’язнений один із героїв оповідання Конан Дойля “Знак чотирьох”. Привертає увагу лише сама споруда, виконана у формі семипроменевої зірки із довгих цегляних корпусів: п’ять корпусів зруйновано, в одному з уцілілих сидять повії та наркомани з усього архіпелагу, там же — спеціально для лоскотання нервів туристів — відтворена кімнатка, де страчували…

Куди більше враження справила на мене, наприклад, прогулянка берегом, в якій супроводжував мене бродячий дворняга з хвостом-бубликом; я не переставав дивуватися, звідки на Андаманах міг узятися такий безсумнівний Сірко. Ми з Сірком простували через камінний хаос, блукали серед поточених морем брил. Каміння було наче обтягнуте горбкуватою шкурою носорога; інше ж, розколовшись на вертикальні смуги, утворювало бар’єри, схожі на підмурки довгих зруйнованих стін — спокуса для довірливих атлантологів, котрі постійно знаходять “руїни” на дні океану… Ноги мої сковзали на зеленій твані у прогрітих сонцем калюжках. Вишукуючи порожні черепашки, я намагався уявити собі, що немає на світі ні готелю, ні взагалі цивілізації; а є Сірко і я, що перенесені машиною часу на край первісного океану…

І зовсім уже видається фантасмагорією подорожування на тихохідному катері звивистими бірюзовими протоками, серед вкритих джунглями мисів та островів, на безлюдний кораловий острівець Джолі-Бой. Це — шапка непролазної, буйної зелені в кільці білосніжного пляжу. На пісок схиляється гілля магнолій, падають мертві стовбури, полозом виповзає коріння. Під чорними скелями в тихій бухті бігають величезні краби.

Добувши у проводиря із місцевих маску та трубку від акваланга, я пірнув у царство коралів живих. Під водою вони постають у своєму справжньому вигляді: химерні гроти та сади з грою сонячних полисків просто зачаровують. Рифи, обліплені морськими їжаками та зірками, — у хащах водоростей, а навкруги в’ються незліченні зграйки риб. Так, скажуть мені, це ми бачили на телеекрані. Відповім: різниця, напевне, така ж, як між ігровим автоматом за 15 копійок та справжнім польотом у космос…