Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91» онлайн - страница 11

Про Андамани можна говорити багато, але все вичерпує одна лишень фраза: це казкові острови Південних Морів, про які ми читали у Жюля Берна. Зачарування та спокій так виповнюють тебе, що усе, що відбувається тут, здається нереальним, ніби марення лотофага.

Кілька слів про готель “Андаман біч резорт”, де нам випало прожити кілька райських днів. Три-чотири одноповерхових та двоповерхових корпуси, що потопають у тропічному саду. Зразу за садом — затишна вікодавня, напівзруйнована хвилями надбережна вулиця, на ній — алея кокосових пальм. Нижче — смуга відливу, дірчасте, поточене каміння; пісок із коралової окрушки та найдрібніших уламків черепашок. Повсюди метушаться краби, крихітні, наче мурашки, риють нірки; начепивши на себе черепашку, поважно пересуваються значно більші краби-самітники. Прибій виносить пористі гілки білих коралів. А далі — він, Індійський океан, синє неозоре громаддя; у найясніший, безвітряний день звідти накочуються на обмілину рівні могутні буруни. Зразу ввижаються кораблі, що випливають із сонячного марева тисячоліть — горді англійські фрегати, товстобокі португальські галеони, вітрильники надзвичайно хоробрих сучасників Синдбада… аж до загадкових суден країни, що колись знаходилася в цих краях і була поглинена океаном! Лемурія, індійська Атлантида, — чи не твій подих я чув у байдужно-привітному гуркотінні хвиль?..

Два випробування випало зазнати мені на андаманському березі, і кожне по-своєму збагатило душу.

Першого ж дня я вирішив погратися із прибоєм. Прозора зелено-брунатна хвиля, удвічі вища за мене, ніби бавлячись, злизала мене й понесла геть од суші. Опиратися їй було так само безглуздо, як і, вхопившись за приступку вагона, гальмувати поїзд, що вже рушив. Я ледве врятувався, розслабившись і дозволивши наступному буруну викинути мене на слизьку скелю. Стегно і бік при цьому були обідрані, втім океанська вода швидко загоює рани.

Іншим разом вранці я подався на похилу гору, вкриту джунглями. Приблизно за кілометр од готелю почався підйом — вторована коровами стежка. Згори її затуляли кущі, крони розлогих дерев. Зійшовши на гору, я опинився на гладенькій, розміром із газон, трав’янистій вершині, де росли великі кокоси. (Дякувати Богові, що плоди на них тримаються міцно — упавши, величезний горіх міг би розтрощити череп). Звідси можна було далеко бачити безмежний океан… Коли надійшла пора вертатись, я раптом збагнув, що не можу знайти стежку. Суцільна стіна зелені! Гадаючи, що її можна пройти наскрізь, як наш європейський ліс, я рушив уперед. Але це були хоча й невеличкі, хоча й недалеко від житла, а все-таки джунглі! Через кілька кроків я заплутався в гущавині дряпучих гілок, повою, чіпких ліан; до обличчя й рук прилипало павутиння, з усіх боків збігалися руді мурахи. Пройшовши метрів двадцять, зрозумів, що не можу ані рушити вперед, ані повернутися назад… Намагаючись не впасти у відчай і не заволати ”допоможіть!”, я плазував на череві, весь подряпаний, покусаний та схльостаний, поки не опинився знову під пальмами. А невдовзі знайшов стежку…