Читать «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 91» онлайн
Зенна Гендерсон
Упорядник
Художник
Андрій Дмитрук
ДИВО НА ЛОТОСІ
Передчуття почались іще в Москві, під час інструктажу в Спілці кінематографістів, де було зібрано групу з тридцяти двох чоловік — тих, хто мав намір їхати в “спецтурподорожування” країнами Південної Азії. (Спеціалізований туризм від нашої творчої спілки повинен включати й ознайомлення із зарубіжною кіноіндустрією — проте в одних країнах це робиться, а в інших, хвалити Бога, ні.) Інструктаж був довгий і нудний, з нього мені запам’яталися три головні пункти: не купувати напоїв та наїдків у вуличних рознощиків, не тягти зразу багато страв зі “шведського столу” — краще підійти до нього зайвий раз, дбати про моральне обличчя радянського громадянина… А втім, я не так слухав, як розглядав своїх майбутніх супутників по мандрівці на край світу. Москва, Ленінград, Грузія, Вірменія, Прибалтика; киян двоє — я і композитор, який пише музику для кіно (імен я тут називати не буду). Одразу видалось мені (ось і передчуття!), що з декотрими членами групи, особливо москвичами, будуть ускладнення. Така вже довкруг цих людей стояла аура… точніше, відсутність її, як довкруг ожилих мерців — зомбі: морально спустошені, нервово виснажені, цинічні, злостиві створіння. Власне, я давно вже, на зразок одного з героїв Селінджера, розподілив усіх людей, що оточують мене, на живих та зомбі. Селінджер мав рацію. Зомбі може мати гарний вигляд, усміхатися, вести справи, віддаватись плотським любощам — усередині в нього чорно й порожньо, як у будинку, Що вигорів.
Керівник групи здавався живим: такий собі бонвіван під шістдесят, випещений добродушний режисер посередніх здібностей. Я зрозумів, що з ним можна буде зварити кашу — і теж не помилився…
Наступного дня, а точніше вже вночі, ми завантажились у черево аеробуса Іл-88. Либонь, я назвав би його аеротеплоходом — неначе концертний зал. Перш ніж сідати, в барі, де можна було витратити останні радянські карбованці, я прийняв добрячу дозу коньяку, — і все ж ніч у позітрі перебув погано, так і не заснув як слід…
Світанок на борту літака перетворився на справжнє, не вигадане диво. Я побачив зверху гори Північної Індії. Спочатку крізь густу синяву проступали білі хребти, далі їхні схили почали набувати теплих кольорів, а по вершинах ніби хтось пензлем пройшовся, залишаючи жовтогарячі мазки.
Коли Іл-86 завершував коло над безкраїм, пласким Делі, я думав про те, що десь у цих краях лежить рівнина Курукшетра, де відбулися головні бойовища героїв епосу “Махабхарата”. Та уявити її не вдавалось… Око відзначило над вулицями дивну витягнуту вгору світлу споруду. Палац спорту, чи що?..
В аеропорт ми дісталися в суботу, третього грудня 1988 року. Стояла гарна тепла погода, наче у вересні — градусів шістнадцять. Просто не вірилось, що в Москві пронизливий холод.
Перше враження було віщим, воно визначило весь перебіг подальших подій. Представник туристської фірми Ті-сі-ай, який зустрічав нас, почепив нам на шиї традиційні гірлянди квітів. Я багато разів спостерігав цей чудовий звичай по телебаченню, але не сподівався, що гостеві підносять зрізані й нанизані на волосінь голівки чорнобривців, дуже схожих на наші, українські! Майнула крамольна думка: деякі науковці вважають, що арії, предки нинішніх індійців, мали прабатьківщину в південнім Подніпров’ї — чи не звідти бозна-коли занесені в Індостан ці скромні квіти?..
