Читать «Втрачений скарб. Інший світ» онлайн - страница 7

— Мадлен! — пихато виголосив Кортец. — Князь Джейк Бєльський завтра буде у мене о десятій ранку. Проведете його прямо в кабінет.

Мадлен граціозно зробила кніксен перед князем Джейком Бєльським.

У кафе «Гуінплен»

Того ж дня Педро Хорхе Кортец відвідав кафе «Гуїнплен». Він давно тут не був, але завсідники впізнали його відразу. Це були маршани — перекупники картин, небагаті антиквари, молоді художники, що вже багато років «подають надії», натурщиці, любителі картин і рідкісних речей. У кафе, як завжди, було шумно, та шум посилився, коли в дверях з’явилася масивна постать Кортеца. Серед відвідувачів було немало тих, на кому іноді непогано заробляв мосьє Кортец, і тих, хто іноді заробляв (не дуже багато) з його допомогою. Почулися вигуки:

— Ого! Дон Педро власною персоною!

— Великий конквістадор із Стамбула!

— Салют, мосьє Кортец! Сідайте! Відповідаючи на вітання і помахуючи волосатою рукою з блискучим камінням на коротких пальцях, мосьє Кортец уважно оглядав зал.

— Він когось шукає… — сказала маленька натурщиця з великим черепаховим гребенем у золотій копиці волосся.

— Та вже, певно, не тебе, — відповів їй молодий кудлатий художник з старовинним жабо замість комірця і великою піратською сережкою в лівому вусі.

— Хтось сьогодні заробить, — меланхолійно промовив старий «маршан», проводжаючи Кортеца кислим поглядом. — Це спритник…

До Кортеца підійшов буфетник, круглоголовий чоловік у білому фартусі.

— Мосьє Кортец, ви когось шукаєте?

— Так, мосьє Птібо. Мені потрібен професор Бібевуа.

— Він хоче побути на самоті. Щось пише в більярдній.

— Мерсі…

Кортец хотів пройти в більярдну, але щось пригадав і поцікавився:

— Він вам заборгував, мосьє Птібо?

Буфетник розвів руками:

— Як завжди, мосьє Кортец.

— Багато?

— Уже тиждень не платить. Три тисячі франків. При нинішньому курсі це, звичайно, не так уже й багато, але…

— О-ла-ла! Пізнаю професора! — Кортец поплескав буфетника по плечу. — Не журіться, мосьє Птібо. Може, мені пощастить цю справу владнати.

Він пройшов у сусіднє приміщення. Тут стояла відносна тиша, тільки чути було, як клацають білі кулі на зелених лужках більярдних столів, стукаючись одна об одну. Час від часу маркер урочисто проголошував:

— Карамболь, мосьє Роже! Тридцять два!.. Карамболь, мосьє Капо! Шістнадцять!.. Удар не зараховано!

У кутку біля стойки з киями, коло підвіконня, примостився на верткому стільці літній чоловік у неймовірно потертій візитці. Худорбою своєю, змарнілим обличчям, гострою борідкою і схожими на піки вусами він скидався на Дон-Кіхота, а довгими руками і великими настовбурченими вухами — на орангутанга. Ззаду було добре видно його стрижений вугластий череп, посріблений сивиною. Чоловік квапливо писав. Перо його авторучки стрімко пурхало по паперу, списані аркуші він незграбно відсував убік. Це й був Леон Бібевуа, якого всі знайомі називали «професором», хоч минуло вже десять років відтоді, як його вигнали з останньої гімназії за пристрасть до міцних напоїв.

Кортец дуже добре знав цього дивного чоловіка, що володів енциклопедичними знаннями, з феноменальною пам’яттю, невдаху, п’яницю, але в свій час непоганого педагога. Бібевуа чудово знав історію, в тому числі й історію всіх видів мистецтва; він, не дивлячись на підпис, міг безпомилково назвати автора картини (якщо той був, звичайно, відомий). Він також знав усе, що стосувалося світової літератури, особливо стародавньої літератури. Крім того, Бібевуа досконало володів мовами, якими вже давно ніхто не розмовляв: латинню, старогрецькою і санскритом.