Читать «Втрачений скарб. Інший світ» онлайн - страница 136

Яг автор повісті, мало вірю в те, що якісь люди у 1913 році полетіли на зорельоті у світовий простір. І все-таки мушу сказати, що дедалі частіше замислююся над цією фантастичною історією, все частіше ловлю себе на дивних роздумах:

«А що, як це правда?.. Що, коли Костянтин Арнаутов, цей полум’яний послідовник Ціолковського, все-таки підняв угору чарівний зореліт і разом із своїми супутниками лине тепер крізь безодню світового простору до якогось чудесного „світу далеких людей“ або вже давно долетів до нього?… У нас немає з ним радіозв’язку? Але ж його немає з жодним небесним тілом, населеним розумними істотами. Чи виходить з цього, що таких населених світів у Всесвіті немає?..»

Моя уява іноді чітко малює надзвичайні події. Я постараюсь описати їх. Я бачу, як у темному небі астрономи Землі знаходять малюсіньку нову зірочку, не позначену в жодному атласі неба… Зірочка переміщується і буквально на очах у здивованих спостерігачів змінює свій розмір. Минає доба, друга, третя, зірочка розгоряється все яскравіше й яскравіше, поки не перетворюється у гігантський супутник Землі, який ніхто не запускав з нашої планети…

Мільйони людей неозброєним оком бачать «новий Місяць», що так раптово з’явився з глибин Всесвіту… У потужні телескопи астрономи вже побачили, що це не небесне тіло, а штучна споруда, яка своєю формою скидається на плоско-випуклу сочевицю, оточену соплами ракет…

Нарешті зореліт на дуже сповільненій швидкості м’яко планерує над Землею і йде на посадку… І ось уже мешканці цілинних земель Казахстану або Алтаю бачать, як над їхніми ланами ширяє величне «зоряне місто»…

Уява! Вона може бути і зрадником і другом… Тут вона виявляється другом і, не розпалюючи мене повільним вогнем, переносить на Внуковський аеродром, куди вже доставив пасажирів зорельота земний гігант ТУ-114… Тут я одразу пізнаю Костянтина Арнаутова (мені здається, я пізнав би його, коли б навіть побачив на зустрічних сходах ескалатора московського метро). Він зовсім не змінився і не постарів (хто знає, може «там» люди живуть тисячоліття і сорок п’ять років для них те саме, що для нас сорок п’ять днів?). Він і досі схожий на капітана Немо, але подібний до блискавок погляд його чорних очей свідчить про невгасиме полум’я неспокійного серця і про те, що його очі бачили життя, подібне до нашого прекрасного майбутнього…

Тут я бачу і шановного Григорія Миколайовича Венберга. Він припав до плеча Арнаутова, і по зморшках його обличчя котяться сльози радості…

Усе це я бачу з заплющеними очима. Та раптом я розплющую їх, і старий геолог уже не в обіймах Арнаутова, а в моїй кімнаті, стоїть переді мною. Він каже:

— Хай вони навіть і не повернуться, хай… Але тепер я вірю, що коли-небудь ми самі полетимо до них. Де б вони не були!

1

Інкунабули — першодруковані книги, виготовлені до виникнення друкарської справи.

2

Розташований недалеко від м. Салоніки, в Греції.