Читать «Втрачений скарб. Інший світ» онлайн - страница 134
Григорій Микитович Гребньов
— Все це, звичайно, може бути, — перебив його Петя. — Але я думаю, і всі думають, Григорію Миколайовичу, що рискнути варто. Це велика, чудова справа.
— Послухайте, Петю, — скоса поглядаючи на похмурого юнака, що йшов поруч, сказав Венберг, — дозвольте поставити вам одне питання.
— Будь ласка, питайте, Григорію Миколайовичу.
— Невже вам анітрохи не шкода розлучатися з усім, що ви любите і що любить вас тут, на Землі? З батьком, сестрою, з вашою нареченою — у вас є наречена, Петю?
— Ні, — почервонівши, відповів студент, — нареченої немає. Та справа не в цьому. Звичайно, шкода. Батько буде… Хоча не знаю. Я ще поїду додому і поговорю з ним. Але я думаю… сподіваюся, в усякому разі, що він благословить мене на таку справу. Зрештою, чим я гірший за інших? Гірший за Ніну, наприклад…
— Ніна любить Майгіна, — сумно сказав Венберг. — Вона піде за ним куди завгодно. Ви ще не знаєте, що це за сила — любов…
Деякий час вони йшли мовчки.
— Ось ми й прийшли, здається, — промовив Венберг. — Прекрасне озеро. Красива і дика природа… наша, земна.
Вони розійшлися берегом в різні боки, шукаючи зручних місць. З вудочками рибалки просиділи, мабуть, години дві. Сонце піднялося вже височенько. Черговий слиж утопив поплавець у Венберга, і геолог обережно потяг волосінь, коли земля під ним раптом здригнулася. Глухий підземний гул прокотився над озером. Вода в ньому зметнулася і обдала берег бризками і піною. Венберг схопився, розгублено озираючись.
— Землетрус! — вигукнув Петя.
Другий підземний поштовх, значно сильніший, ніж перший, збив Венберга з ніг. Тріск і гуркіт розшматованого ґрунту вдарив у вуха, земля здибилась. Лежачи, Венберг бачив, як до нього, похитуючись і спотикаючись, біг Петя. І знову розлігся жахливий гуркіт. Сліпучий блиск, яскравіший за сонце, осяяв усе навкруги.
— Дивіться! — заверещав Петя.
Венберг насилу підвівся і сів. У тому напрямку, де було підземне місто, заступаючи похмурий сірий конус Коронної сопки, піднімався величезний стовп багрового полум’я. Біля його підніжжя швидко громадилися клуби чорного і білого диму.
— Арнаутов, Майгін!.. Ніна!
Венберг став навпочіпки, потім випростався і побіг, спотикаючись і розмахуючи руками. Петя догнав його і схопив за рукав:
— Куди ви?
— Туди! Пустіть! Ніна!
— Схаменіться! — крикнув Петя йому на вухо. — Адже там…
Новий вибух не дав йому договорити. Клубок білого полум’я з’явився на місці вогняного стовпа і швидко зник у небі. Пронизливе, скреготливе виття пролунало в повітрі. Венберг не раз спостерігав вибухи і перші викидання «пробки» з кратерів вулканів, але ніколи йому не доводилось бачити, щоб розжарені гази летіли так високо. І все це сталося там, біля підземного міста або навіть під ним… Там, де була Ніна, де були друзі. Відчай і усвідомлення повного свого безсилля скували Венберга. Він не міг дивитися на страшну трагедію, що сталася за три версти від нього і буквально на його очах…