Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 72

То воскресали в серці сучасників прадавні веди, що тисячоліття тому були з коренем вирвані із свідомості русинів. То сама Земля нагадувала сучасникам про небезпеку виродження і деградації, про загрозу катастрофи для всього сущого, про потребу берегти найвищу цінність життя — квітку, краплю води, пісню, матір, вітчизну, планетарну колиску…

Ніщо не обминало камертон серця Василевого: ні гроза, ні вибухи ядерних бомб, ні засмічення вод, ні, тим більше, замовкання пісенного потоку у просторі українському. Він бив на сполох!

Розмаїтість і обшир імпровізацій доводить, що кобзар має дотик до втаємничених глибин природи, як це завжди велося у його преславних попередників. Я був зворушений і обнадієний: невже воскресає «козак Мамай», невже ворушиться в розореній могилі похований характерник, який, жартуючи, заховався колись там від прискіпливих недругів і чекає урочої пори?

Кобзарю, кобзарю, куди ти прямуєш? На вольную волю… Кобзарю, кобзарю, хто шлях тобі вкаже? Вітри в чистім полі… Кобзарю, кобзарю, що в полі шукаєш? Прадавню могилу… Кобзарю, кобзарю, а що в тій могилі? Незміряна сила…

І я запитав його:

— Василю! То як же бандура — вже відпочила?

— Від грози втома зникає, — сказав кобзар. — Під грозою не сплять. Я почув громовиці і сказав сам собі: «Василю, це вже не жарти! Виходь на поле герцю!»

— І ви вірите в перемогу над сном віків, над знемогою душ, над зневірою сердець?

— Кобзар не думає про те, як не думає дощ, чи слід ось тут або там пролитися цілющим потоком. Кобзар співає, сподіваючись, що є серце, спрагле правди й краси…

— Що можуть зробити кобзарі нині, в нашу химерну пору, зіткану з протиріч, сумнівів, заперечень, деградації?

— Дуже багато. Співці мають захистити пісню, бо коли остаточно вмре вона — тоді марні зусилля політиків і вчених: майбуття у Землі не буде! Кобзарі спроможні викликати біль у закрижанілих серцях багатьох сучасників, бо ж без болю не народиться відповідальність, а без відповідальності жодного прийдешнього не побудувати! Нинішні війни у сфері духу буйніші, ніж війни козацького минулого. Тепер крицеві шаблі ні до чого! Ось послухайте…

І Литвин заспівав:

З глибин віків, крізь товщу літ, В прадавнім болі стогне Мати, Бо всі покликані у світ Творить життя, а не вбивати! Прийшла пора злу круговерть Вогненним словом розрубати! Навік здолать пітьму і смерть, А світ — любов’ю об’єднати!

Прадавнє пророцтво глаголить, що з’являться в «кінці віку» носії Слова-Логосу, котрі матимуть меч двосічний, який виходить із вуст. Меч Духовний! Меч Пісні! Хто заперечить супроти такої зброї? Хіба що лише Сини Пітьми.

1988 р.

Доля України

У всіх на вустах таємнича, тривожна фраза: розбудова держави. Для українців ще недавно це поняття було небезпечним і кримінальним. Нині воно стало плакатним і навіть тривіальним, бо майорить на всіх політичних та бульварних вітрах. Маємо законодавчі акти про незалежність, про власну армію, кредитно-банківську систему, визнані Об’єднаними Націями, лаємо покійну імперію, проводимо жорстокі дуелі між учорашніми однодумцями… Коротше кажучи. Україна здобула супердемократичний плюралізм і, здається, вже ніхто не станс на заваді розбудови справді суверенної державності.