Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 70

Саме в цьому «козацькому роду нема переводу», як про теє натякає у своїй прегарній книзі Олександр Ільченко. Тоді поклик до сучасних кобзарів набуває конкретних обрисів і значення. Зрештою, бандуристів у нас досить, їх навчають у відповідних школах, гуртках ентузіастів, у консерваторіях. Але кобзаря підготувати в навчальному закладі неможливо, як неможливо вивчити горобця співати солов’їні рулади.

Хто ж такий кобзар? Де його можна зустріти?

Літ із двадцять тому я прогулювався дніпровською набережною неподалік річкового вокзалу. Звернув увагу на знайомих кінодокументалістів, які метушилися біля апаратури, когось знімаючи. Біля гранітного парапету стояв непоказний сліпий дідок з бандурою і неквапно перебирав струни. Нас познайомили. Тоді я вперше почув ім’я — Євген Адамцевич. На жаль, до цього нічого не чув, не читав, не знав. Доки кіношники щось там готували, когось чекали, кобзар глянув на мене своїми незрячими стозорими очима, і по спині побігли мурашки: відчувалося, що співець бачить. Він ледь-ледь щось награвав, а разом з тим гомонів до Дніпра. Саме так: він розмовляв з водами славу пінськими так, як із живою істотою. Прислухаючись до плюскоту хвилі, запитував (я це запам’ятав назавжди): «І тебе закували, брате Дніпре, і тебе замучили?»

Так міг запитати лише кобзар.

Коли я познайомився з циклом його пісень, то збагнув суть і призначення народних співців: вони — нерв національного життя. Доки нерв передає біль і радість — організм розвивається і має перспективу для зростання, розкриття, реалізації втаємничених цілей, покликань, призначень. Я запитав Адамцевича — чи багато є в Україні кобзарів, чи не перевелися вони?

— Було до війни ще доста, — скупо одвітив він. — Більше тисячі…

— Де ж поділися? — зацікавився я. — Чому їх не чути?

— А де подівся чистий Дніпро? — відповів кобзар запитанням.

— Так тут… техніка, хімізація, засмічення…

— Із кобзарями… така ж хімізація, — невдоволено буркнув співець. — У тридцяті роки збирали їх… кілька сот під Полтаву… біля тисячі до Харкова… Кобзарі радо поїхали… у вишиванках, у святкових строях… І жоден не вернувся…

Підійшли кінодокументалісти, почалася зйомка. Мені більше не довелося ні розмовляти з кобзарем, ні бачити його. Незабаром він помер десь у Криму. Проте ми знаємо, що збереження ним навіть однієї лише «Запорізької похідної» було досить для безсмертя Адамцевича. Царство йому небесне і земля пухом!

Я часто думав над тим, що почув із вуст цієї таємничої людини. Чому бюрократичні мафіозі у всі віки боялися вільних співців? Чому нещадно переслідували? Очевидно, відчували: навіть оці реліктові небораки несуть у серцях своїх якусь невмирущу естафету, котра здатна породити бурю, що спроможна змести всі мури й лабіринти антинародних структур. У кожному разі, будь-яка спроба відновити інститут кобзарства в часи сталінської тиранії чи в епоху брежнєвсько-сусловських сутінків зустрічала шалений опір і навіть звинувачення у «буржуазному ізмі». А разом з тим на сценах вільно демонстрували високу майстерність та хвацькі веселощі ансамблі й тріо бандуристів. Гай-гай! Усі ті «дам лиха закаблукам» викликали лише сум і безнадію. І не вірилося, що колись кобзарі могли піднімати тисячні маси на всенародне рушення!..