Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 12

Майбутнє — успадковує зерна минулого та сучасного. Що ж воно має породити, крім нових (і вічно старих) кривавих комедій і трагедій?

Україно моя, рідна Мати моя, Хто Ти є, хто Ти є? Я питаю проте навесні солов’я, Я запитую серце моє. Хто Ти є, хто Ти є? — Я запитую серце моє… Я питаю про те у блакитних садів, Я питаю широкі лани. Я звертаюсь у небо до вольних орлів, І наслухую мову луни. Я питаю в орлів — І наслухую мову луни… Мені каже Дніпро: — Україна — то я. А Карпати високі здаля Все шепочуть: — У горах Матуся твоя, Невмируща Вкраїнська Земля… Шепчуть гори здаля: — Невмируща Вкраїнська Земля… Знаю, вірю: Матуся у горах живе, У Дніпровськім потопі співа, Її серце — то небо весни грозове, Її дума — печаль степова… Її серце — живе, Її дума — печаль степова!.. І зірки в далині — то Вкраїни вогні, То все Ти! То все Ти! Струни кобзи бринять, Україно, в мені, Ніби райдужні в небо мости… То все Ти, то все Ти Ніби райдужні в небо мости…

Безнадійність і сум, духовний занепад — така перспектива грядущого.

Все рідше чується рідне слово по радіо і на телебаченні. Актори в українських театрах розмовляють рідною мовою лише на сцені, так би мовити, з службовою метою, — а виходячи за сцену, переходять на звичну їм — міжнаціональну мову. Те ж саме в українських школах: діти на перерві між лекціями розмовляють нерідною мовою. І це означає, що в їхніх сім’ях не звучить рідна мова, а відтак — не передається казка, пісня, традиція, історична спадкоємність.

На вулицях міст і містечок рідна мова — рідкісне явище, релікт, анахронізм. Її звучання розцінюється як дисонанс, як дикунство, як невихованість.

При такій історичній реальності ембріони юних душ, які вливаються до народного потоку буття, не мають можливості відтворити повноцінний духовний образ Сина-Дочки Матері-України, який вона омріювала впродовж віків.

«Місце святе пусте не буває». І ось на спорожніле місце в душі, в свідомості, в серці плинуть каламутні хвилі сучасної псевдокультури, зачатої і виплеканої в буржуазних бардаках, виученої та проявленої з допомогою найпотужнішої індустрії техногену. Хіба може змагатися розчавлена душа перед навалою кіно, книг, телевізії, радіо, анекдотів, газет, містичних та соціальних жупелів, ідеологічного блазнювання?

Пуповина до лона Рідної Матері передушена або розірвана, а брудна кров із штучної пуповини формує довкола ембріона душі не Синівський Образ, а темного чи сірого двійника, страхітливу історичну мару.

І дивується така людина-мара: а про що, власне, мова? Хіба людство не здобуває все вищі шаблі пізнання, культури, могутності? Хіба не руйнуються рямця відчуження між народами? Хіба не однаково, зрештою, якою мовою обмінюватися інформацією про те, що нас хвилює, що нам потрібно, і т. д.