Читать «Елементал» онлайн - страница 73

Усе в цьому світі має свою межу і свій кі нець, - кажуть Коран і Біблія, - усе, окрім Божої волі.

Даруй мені, дорога Moskau, я не прощаюся з тобою, щоб не наврочити, я, як лондонський денді, щезну по англійському, а якщо не вдасть ся, тоді поговоримо в Лефортово.

А поки що ми беремо таксі і вирушаємо в Шереметьєво, звідки об 11.30 відлітає «Боїнґ-737» за маршрутом Москва - Мадрид з посад кою у Марселі. Літак авіакомпанії KLM, якщо не помиляюся, бо я не брав квитків у касі попе реднього продажу, візьму їх уже в аеропорту незадовго перед відльотом.

Я, звичайно, вже побував у Шереметьєво, трохи обнюхався, роздивився, дізнався, що з квитками на цей рейс сутуги немає. Все буде гаразд.

Ми з Хедою знову сидимо поруч на задньому сидінні, я гостро відчуваю її присутність. На ній блакитна сукенка, в бузковій вона так нікуди й не виходила, бузкова буде їй просто на пам’ять.

А мені залишаться на згадку два дармовиси: самотній вовк на зеленому тлі брелока і срібна сережка у лівому вусі. Все буде добре, ми швидко пройдемо паспортний і митний контроль, у нас тільки ручний баґаж - мій бувалий у бувальцях худий саквояж та жіноча сумка у Хеди.

Цього разу Хеда навела шарм сама, я тільки подивувався її хистові і смаку. А тим часом вискочив у місто, зробив два телефонних дзвінки.

Один із них по міжнародній лінії: назвав тільки рейс і дату вильоту. Все. Більше боргів у мене тут ніяких.

Таксі мчить нас через довгі московські гони, іноді застрягаючи перед світлофорами. Я тримаю Хедину руку в своїй, чую, як її гострі нігті впиваються у мою долоню.

- Як ти? - спитав я, аби не мовчати.

- Нічого, - сказала вона. - Тільки мені нікуди не хочеться їхати.

- Справді?

- Так не хочеться, що мене аж піднуджує.

- Може, ти… - я нахилився до неї і прошепо тів одне слово, торкаючись губами подушечки вуха.

Вона усміхнулася і теж прошепотіла мені на вухо:

- Дурненький.

Може, й так. Я згадав слова Андре Сіяка: «Ми зодягаємося, закохуємося, іноді навіть одружу ємося, але діти належать не нам».

- Пробач, - сказав я. - Просто мені також не хочеться нікуди їхати.

- Все гаразд. - Вона відвернулася до вікна. - Не переймайся. І більше нічого не кажи, бо в мене потече фарба.

- Добре. Більше про це не будемо. Коли приїдемо, ти почекаєш мене в барі. Там стоять столики прямо у вестибюлі. Праворуч… Поси диш, поки я візьму квитки. І тим часом заповниш декларацію.

- Ти про це вже казав.

- Справді? Мабуть, мені просто хочеться з тобою поговорити.

- А мені - кричати, - сказала вона.

Все було, як ми й домовлялися. Поки я, не поспішаючи, розраховувався з водієм, Хеда пішла в приміщення аеровокзалу.

Його чорні кучері я помітив одразу. Франсуа покурював біля центрального входу, через плече у нього звисала розчохлена портативна камера. Коли я проходив повз нього, він не повів і бровою, тільки викинув недопалок в урну.

На наш рейс уже почалася реєстрація паса жирів. Взагалі в аеропортах дуже цікава пуб ліка. Всяк дивиться десь угору, люди вешта ються із задертими головами, якимось дивом розминаючись одне з одним. Чи в них перед по льотом небесне тяжіння уже переважає земне, чи то просто від того, що всі інформаційні табло світяться переважно вгорі.