Читать «Елементал» онлайн - страница 67

_____________________

*Останнє прикладання руки (фр.).

Хеда зустрічає мене в коридорі.

- Ти так довго, - каже вона, і з її лиця спадає напруга.

- Вибач. Я тобі тут дещо купив. Приміряй.

Я даю їй пакет, іду до своєї кімнати, але й через стіну бачу, як вона приміряє сукні. Спершу блакитну, легеньку, потім ту, кольору темного безу.

- Подивися! - кличе вона. - Ти будеш моїм дзеркалом.

Я заходжу до неї і дивуюся тому, як вона оживає. Все правильно: Хеда стоїть у довгій буз ковій сукні і це вже не загнаний хлопчик, а юна панна, якій до лиця навіть тихий задавнений смуток. Вона справді дивиться на мене, як у дзеркало.

- Звідки ти знав мій розмір? І колір?

- Я про тебе знаю багато.

- Що? Що ти знаєш?

- Усе, Хедо. Майже все. А колір - то до твоїх очей.

- Хочеш побачити блакитну? Ні, не виходь.

Тільки відвернися.

Я відвертаюся, але бачу, як вона знімає безову сукню. У неї все тіло кольору молодого меду, тонке, худорляве, і тільки там, де золотіють її жіночі ложесна, воно повніє пругкою щедрістю.

- Ну як?

Я повертаюсь до неї обличчям, і мені не потрібні слова, бо все відбивається в «дзеркалі».

Я тільки підходжу до Хеди ближче, беру її руку, щоб зігріти своїм диханням, і чую, що вона тепла.

Ми з нею майже не розмовляємо. Навіть за вечерею, коли я потягую свого «Білого коня», а Хеда пригублює зеленаве «Шардоне», ми мовчимо. Іноді наші очі надовго стрічаються, але й вони нічого не говорять одне одному і ні про що не запитують. Тільки перед тим, як піти, вона подає голос:

- Ти прийдеш?

Я дивлюся на неї, ніби нічого не розумію. Я й справді багато чого не розумію.

- Ти хочеш?

- Так.

- Прийду.

Вона йде до ванної, а я знову слухаю шум води і чую, як склянка із льодом холодить мої пальці. Я думаю про те, що двоє людей можуть прожити життя лише вдвох, без нікого. Ділити повітря, їжу, ліжко і жити навіть без балачок, без дурних запитань, хто ти і звідки, скільки тобі років, чим займаються твої батько мати і який розмір твого взуття.

- Ти можеш вимкнути світло, - каже вона.

Ми лежимо з нею вдвох, заховані в мушлю ночі від усього світу. Двоє зернят у серцевині яблука. Я тільки знаходжу рукою її чубчика, бо знаю, що так вона краще засинає.

- Розкажи мені казку, - просить Хеда.

- Казку?.. Треба згадати.

- Згадай. Будь ласка.

Я розповідаю їй про Котигорошка, про те, як він визволив сестру Оленку з полону Змія, і самому так чудно, що досі пам’ятаю цю казку.

Потім я замовкаю, прислухаюся до її дихання, але його зовсім не чути.

- Ти спиш?

- Ні, - каже вона. - Ти ще не закінчив. Не розповів, як Котигорошко визволив королівну й одружився з нею.

- Ти знаєш цю казку? Хедо, звідки?

- Мені цікаво, звідки знаєш її ти. Я жила в Україні. І, між іншим, ходила до школи*. Боже, яка маленька ця земля.

______________

* Очевидно, тут натяк на те, що Джохар Дудаєв свого часу служив на Полтавщині, де стояла військова авіачастина (ред.).

- Тоді далі розказуй ти, - прошу я.

Хеда розповідає про те, як Котигорошко визволив королівну з підземелля, де її тримав злий дідок із бородою на сажень, і як покарав своїх друзів за те, що вони хотіли відібрати у нього дівчину.