Читать «Елементал» онлайн - страница 47

І коли я, перебираючи варіанти, запропоновані ще Русланбеком, хитався між кримінальною владою і чистим криміналом, то недаремно схилився до других. У цих і слово твердіше, і телефони не такі зіпсовані.

- Дзвоніть по мобільному, нехай мерщій шукає того Путяту чи Вишату, аби виручав.

- А пам’ять у тебе непогана, - завважив тупий Сміт. - Може, ти ще й Русланові нака жеш дзвонити?

- Та хоч і чортові, - сказав я. - Дзвоніть хоч і самому Борисові, бо це… І тут вдарила така блискавка, що я відразу схаменувся: не можна згадувати чорта в грозу.

Якщо не хочеш, щоб тебе побив грім, - про чорта ні слова.

На виїзді з Moscau ми поминули «капе», і я подумав, що по дорозі назад саме тут можуть виникнути найбільші проблеми. Якщо добре спрацює зв’язок. Коли я попередив про це сіамців, Вессон знизав плечима:

- Ти ж сам просив машину, яку не шкода спалити. Оце якраз і є та машина.

Дорогу, яка вела п р я м о, добре висвічували фари «Опеля», а коли спалахувала блискавка, то темрява розсувалася навсібіч, і було добре видно березові гаї, розкішні листяні переліски, озерця… Не знаю, за що так дехто не любить Московію. Чудова країна, замилуєшся. Особ ливо ці берези… Я б сказав, країна березового ситцю… липового штапелю і соснового вельвету. І щоб геть не розм’якнути від цієї ідилії, я згадував інший ліс, згадував фіолетовий присмерк у горах і фіолетову кров…

Коли ми повернули праворуч, я подумав про коня, а коли ліворуч - про голову. І попросив Вессона вимкнути фари, хоча до того найіди лійнішого куточка було ще далеченько. Саме тоді стіною упав дощ; якби не блискавка, ми без фар не просунулися б і десяти кроків.

Отак, майже навпомацки, заїхали з тиль ного боку об’єкта, але машину я зупинив метрів за двісті від його металевої огорожі. Та й то ми під’їхали так близько тільки тому, що нас заступав не лише сосновий бір, а й щільна дощова пелена.

- Розвернешся і стій тут, - сказав я Вес сонові. - Годину можете не ворушитися. Але я буду швидше.

Він кивнув, а Сміт сказав:

- Ні пуху!

- Пішов ти, - послав я його, не називаючи рогатого, бо справжня гроза ще тільки почи налася.

Однак це була моя стихія, це був той особ ливий стан, вищий за grenuill, коли твої бронхи перетворюються на зябра, а легені стають пла вальним міхуром, який до всього ще є резо натором і з неймовірною чутливістю вловлює найменші звукові порухи. Я вже не кажу про нюх, що взагалі не має порога, адже сприймає запахи навіть крізь товщу води.

Дощ пробивав верховіття сосон, прони зував їхні крони, прошивав усе до землі, і я пірнув у його глибину, ніби вилупився з того «Опеля», як із яйця ікрини, і поплив поміж дерев уперед, п р я м о, п р я м о, а коли переді мною виросла висока дротяна мережа, я напнув плавальний міхур, натужив плавники і сягнув угору, долаючи цю перешкоду без особливих зусиль, адже весь простір був наповнений щедрим дощем, водою, життям. Це ж не мертва пустеля, куди наш секціон вивозили на тре нування і тримали там без води при температурі майже п’ятдесят градусів за Цельсієм, вивертали кишені, щоб ти часом не приховав десь вітаміни чи якусь мізерну цукерочку, і ось на такій спекоті ми цілими днями навчалися виносити з поля бою мертвих і поранених до гелікоптерів, а коли вночі переходили гори (тридцять кілограмів спорядження на тобі, плюс штурмо вий карабін), то дехто ламав ноги, і тоді ми нес ли поранених уже навсправжки; останнім же етапом у нас, жаб, завжди було подолання річ ки - то для мене завиграшки, хоч траплялись річки, де не второпаєш, чи коріння хапає тебе за ноги, чи крокодил, але мусиш пропливти під водою без акваланґа щонайменше п’ятдесят метрів, аби тебе не вибракували, бо в спину постійно хекав дублер, чию тінь ти чув на собі, як чужу личину…