Читать «Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918)» онлайн - страница 2

Ми наново переглянули справи фонду Центральної Ради та газетнi видання того часу, порiвняли спогади та дослiдження радянських та українських авторiв на емiграцiї. Переважна бiльшiсть iсторикiв схиляється до думки, що конфлiкт мiж Центральною Радою та Раднаркомом почався ще 26 листопада (8 жовтня), коли в зв'язку з Жовтневим переворотом у Петроградi Генеральний Секретарiат Центральної Ради винiс резолюцiю з засудженням дiй бiльшовикiв (ф.1115,оп.1, спр.26,с.6). До заглиблення його спричинилися такi факти, як безперешкодний пропуск на Дон озброєних козакiв; дозвiл проїхати до Новочеркаська, де формувалася бiлогвардiйська Добровольча армiя, загонiв київських юнкерiв, георгiївських кавалерiв, 3-ї школи прапорщикiв та iнше. Унаслiдок цього фракцiя бiльшовикiв у Центральнiй Радi, що безперечно пiдтримувала полiтику Раднаркому, вийшла з Ради та виїхала до Харкова 19 (6) грудня 1917 року (229,с.34). Пiсля цього на грунтi вiйськового керiвництва крок за кроком почали виникати суттєвi непорозумiння мiж Раднаркомом та Радою.

Симон Петлюра, який тодi ще був Генеральним Секретарем Вiйськових Справ, пiдняв питання про органiзацiю з Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв єдиного Українського фронту та почав вiдкликати до нього зукраїнiзованi пiдроздiли з iнших фронтiв. І хоч єдиного Українського фронту створити не вдалось, але справа ця набула широкого розголосу. Облишаючи позицiї на iнших фронтах, ламаючи лiнiю фронту, кидаючи залогову службу в мiстах Росiї, зукраїнiзованi пiдроздiли рушали додому — на Україну. Як на це вiдреагував Петроград? З розмови Л.Троцького з радянським Верховним Головнокомандуючим Криленком, що була опублiкована в газетi "Известия ЦИК", бачимо, що Раднарком принципово не був проти ламки фронту, але вже тодi висловлювався проти "буржуазної" полiтики Центральної Ради (300,25.11.1917). Звичайно, бiльшовики також прагнули уповiльнити створення Українського фронту, щоб хоч устигнути висунути на позицiї, облишенi українцями, iншi формацiї. Але С.Петлюра створення власного фронту повiв доволi швидкими темпами.

Так, ще 23 грудня (5 листопада) було видано накази і 25 та 28 про створення Українського Генерального штабу. У наказi по Вiйськовому Секретарiату N 87 (по Генеральному Штабу N 12) вiд 20 (7) грудня 1917 року склад цього штабу було затверджено остаточно. Цей день фактично є початком функцiонування Українського Генерального штабу на чолi з генерал-майором Б.Бобровським (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.26). Це означало, що С.Петлюра повнiстю перебирав вiйськове керiвництво фронтом на себе. 23 (10) грудня було видано наказ N 88 про звiльнення у вiдпустку з лав частин Пiвденно-Захiдного та Румунського фронтiв усiх росiян. Пiсля вiдпусток солдати-росiяни мусили зголошуватись до росiйських повiтових вiйськових начальникiв (ф.1076,оп.1, спр 1-а,с.6). Цей наказ був цiлком слушним, вiн вiдповiдав вимогам часу, але Симон Петлюра не узгодив його з росiйськими вiйськовими установами, чим викликав певну дезорганiзацiю. Генеральний Вiйськовий Секретар С.Петлюра також доволi рiшуче почав створювати рiзнi, окремi вiд росiйських, тиловi установи. Зокрема, наказом вiд 26 (13) грудня N 65 було оголошено формування Генеральної Вiйськової Санiтарної Управи (ф.1076,оп.1, спр.1-а,с.13). Це викликало тiльки низку проблем: куди треба було подiти працiвникiв росiйських тилових установ (адже вони не могли бути звiльненi, бо колишнiй уряд дав їм квартири на Українi, де вони мешкали разом з родинами); як дiлити майно та зброю на складах, що свого часу були вивезенi з Росiї на Україну, ближче до фронту; де шукати нацiонально свiдомих працiвникiв на посади в тиловi установи? Безперечно, проблеми цi можна було вирiшити протягом кiлькох мiсяцiв рiзними шляхами. Однак, швидке вирiшення цих питань вело лише до величезної плутанини. Зокрема, яскраво написав про таку плутанину в зв'язку з цим наказом у Вiйськово-медичних управлiннях генерал медицини М.Галин у своїх спогадах (127,N7,с.186).