Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 8

Історик Олег Б., який мав змогу ознайомитись з кримінальною справою Юрка Тютюнника, відзначив, що «ні в автобіографії, ні на допитах 1929 р. Юрко Тютюнник не дав якихось докладних відомостей про діяльність осіб, з якими був пов'язаний спільною політичною і військовою діяльністю. Матеріали справи 1929 р. дають можливість припустити, що і в 1923–1929 роках Ю. Тютюнник нікого ГПУ не видав».

Смертельний вирок колегія ОГПУ винесла 3 грудня 1929 року. 21 жовтня 1931 року присуд було виконано. Згодом були знищені й ті, хто «привів» генерал-хорунжого з-за кордону. Така історія.

27 листопада 1997 року Юрка Осиповича Тютюнника офіційно було реабілітовано «.в зв'язку з відсутністю сукупних доказів, які підтверджують обґрунтованість притягнення до відповідальності».

У літературному доробку Юрка Тютюнника особливе місце займає спомин «Революційна стихія», уперше надрукований 1923 року в «Літературно-науковому віснику», та політичний огляд «Зимовий похід 191920 рр.», що побачив світ того ж таки року в Коломиї.

Написані «по гарячим слідам», вони є своєрідним документом тієї буремної епохи. В автора гостре перо й пильне око, чіпка на важливе пам'ять. Усе це дало йому можливість зафіксувати на папері кожну дрібку важливих фрагментів нашої історії.

Ось лиш кілька витягів із цих споминів, які переконливо засвідчують, що читати Історію України без брому неможливо, «Ми слухняно йшли за своїми провідниками, А наші провідники любили Росію. Що це була за протиприродна любов, годі сказати. Чи не булаа любов старої жінки, що колись молодою з примусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не помічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лакея до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо, підсвідома, любов до Росії. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом це ставало помітним. У такі моменти, здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на своєму шляху до свободи, стихійно кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя… Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих справ…

Навіть в час революції верхи нашої демократії більше клопоталися про «загальні здобутки революції», про «єдиний революційний фронт» та про «врятування всієї Росії», аніж про інтереси нашої нації, що нагородила їх «довір'ям до кінця»! Навіть в час революції народним масам запаморочували голови, торочачи про «братнє співжиття» з москалями, і в тому дійсно «криється найбільша небезпека» нашого визволення…