Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 60

Коли людина втратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те що ще осталося», — так скаже тільки переможений.

Вороги ж нашої національної ідеї ширили чутку про «зраду галичан», провокуючи козаків і старшин. В унісон з ворогами тягли наші політичні немовлята аж до людей, що були членами уряду включно.

Підходячи до факту переходу Української Галицької Армії на сторону росіян виключно з юридичного боку, не беручи до уваги політичних, стратегічних і матеріальних відносин, в яких тоді опинилося українське військо і уряд, не можна заперечити, що то була зрада. Але, як бачимо, Командуючий Наддніпрянською Армією Василь Тютюнник у своїй директиві оминув слово «зрада», підібравши для того фразу «сепаратні умови». Він мав підстави оминути слово «зрада». Були для того причини, і немало їх. Бо не тільки генерал Тарнавськнй втратив віру в перемогу. Колишній Командувач Наддніпрянської Армії, а потім військовий міністр Вол. Сальський вже на Жмеринській нараді, що відбулася в перших днях падолиста, у присутності представників обох армій, Петлюри і Петрушевича, доводив безнадійність дальшої боротьби зброєю. Між іншим говорив він:

— Роля стратегії закінчена. Ми переможені ворогами. А вороги ті тиф, холод, незабезпеченість армії матеріалами, без яких ніяка армія не в силі боротися. Мілітарній силі ворогів небагато треба зусиль, щоби добити рештки героїв. Тепер політика мусить уберегти їх від фізичного знищення.

А 12 падолиста в Кам'янці на нараді він знову говорив:

— Війна для нас закінчена… становище безвихідне…

На Жмеринській нараді не було значної опозиції проти переговорів і договорів з Денікіним. Ініціативу на цій нараді захопили фахові керівники війська, які добре робили порівняння мілітарних сил ворога і наших за кількістю. Будучи людьми суто військового фаху, вони не могли бачити і належно оцінити ті революційні сили, що вже працювати в запіллі армії білих росіян. То були українські повстанці. Хоч і важко, але вже можна було помітити, що білі росіяни починають відкочуватися перед червоними на південь. Тільки невеликий гурток молодих старшин вважав можливим продовжувати боротьбу, хоч би довелося залишитися без бази. Зі штабових старшин найбільшу твердість і далекозорість виявив п. Долежаль. Він один говорив, що наші армії можуть протриматися, поки червоні росіяни почнуть гнати білих на південь. Ходило тільки про те, щоби витримати і не розсипатися до того часу.

На думку опозиції, перехід до Денікіна не давав нічого позитивного, а тільки деморалізував би армію, підірвав би авторитет командного складу серед козаків і авторитет уряду серед населення. Нічого не давав перехід тому, що мало хто вірив, особливо серед людей, які добре знали наш народ, щоби Денікін утримався. Головним аргументом тих, хто вірив у перемогу білих, було: «Антанта не допустить!»

На мою думку, була рація говорити з росіянами, але ні до чого не договорюватися. Треба було протягти час. Такої думки держався під час цієї наради. Та росіяни не хотіли ні говорити, ні тим більше договорюватися з нами; вони говорили тільки з галичанами.