Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 59

А росіяни, навпаки, охоче говорили з Петрушевичем (власне, з Начальною Командою Української Галицької Армії) і вже зовсім не хотіли балакати з Петлюрою. Першою в переговорах ставили росіяни вимогу, щоби галичани вели переговори одні, покинувши наддніпрянців на Божу волю, а самі перейшли на їх сторону.

У боротьбі тяжкій і нерівній хто не хоче мати спільника? Спокуса купити собі такого спільника, хоч би й дорогою ціною, не давала спокійно спати старшим керівникам політики та війська. Петлюра пробував провадити переговори з поляками. Очі галичан все частіше звертатися на схід. Там, здавалось, побідно марширував на Москву Денікін, котрому помагала Антанта.

Поляки мріяли про кордони 1772 року. Денікін відбудовував Росію в довоєнних кордонах. А ми боролися за Соборну Українську Державу і ставати поперек шляху їм обом. Але, маючи остаточні цілі, росіяни і поляки мали і практичну ціль на сьогоднішній день. Практична ціль обох полягала в тому, щоби в першу чергу порізнити наш національний табір, обіцяючи мале, позбавити можливості провадити боротьбу за велике. Усі їхні заходи і переговори мали на меті нанести якнайболючіший удар ідеї української державності. З тактичних міркувань одні хотіли, щоб цей удар обов'язково був зроблений руками наддніпрянців, а другі — щоб зробили то галичани.

Зате поляки погоджувалися поки що не посуватись дальше поза Збруч на Україну. Денікін міг обіцяти «визволити» Галичину від поляків і втопити її «в русском море». Цілком зрозуміло, що росіяни не хотіли говорити з наддніпрянцями; та не тільки не хотіли, а і не могли підписувати будь-яких договорів з «ізменнікамі русскому государству», як вони кваліфікували українців. Наших полонених, що попадали до росіян, не саджано табори, а суджено польовими судами за зраду і розстрілювано. Білі росіяни не визнавали навіть існування української нації; термін «Україна» викреслений з російського лексикону. Росіяни не визнавали і галичан українцями. За їхньою термінологією то були австрійці, що найнялися до Петлюри на службу. Говорили з цією армією для того, щоби розірвати одноцільний український національний фронт. Потім вони думали використати Українську Галицьку Армію проти червоних як бойову силу, а якщо поведеться, то пустити її проти Польщі. Прибравши до рук галичан, уважали білі росіяни легким завданням знищення решти Української Армії, тобто знищення найнебезпечнішого ворога «єдіной нєдєлімой» Росії.

І вороги таки вбили клин поміж синів одного народу. Начади ний вождь Української Галицької Армії не мав сили волі для тот щоби рішитися на героїчну смерть улюбленої ним армії; нерви великого патріота виявилися заслабими для такого тяжкого іспиту, і звичайно той, хто вирішує вмерти, а не піддатись ворогові, перемагає. Надія на швидку перемогу ідеї, котрій служив генерал Тарнавський, покинула його. Пізніше він так мотивував свій перехід до Росії: «…хотів рятувати те, що ще осталося, щоб відтак переди ти вас вашим батькам і матерям…».