Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 55

В штабі зробили «допит». Робилося це в присутності полковника Коновалова (росіянин), який теж сидів заарештований і якого по тактичним міркуванням звільнили з-під арешту разом зі мною. 3 нас тільки взяли підписки, що «ми будемо служити народові так, як служили при гетьманові й не залишимо своїх посад».

Левко Шевченко прийняв рішення розпустити повстанців. До партизантки він не надавався. Вже коло 12 години вночі в місті не було повстанців. Вони зникли так несподівано і так тихо, що населення міста довідалося про се тільки ранком, коли в Звенигородку прийшли німці.

Не втік один Левко Шевченко. Він рішився віддати себе німцям, перейнявши на себе, як керманич, головну вину за повстання і таким способом поменшити кару на селян. Рішенню не можна відмовити може найвищої шляхетності, але ні розум, ні сумління мої не погоджувалися з таким фіналом. Коли взагалі можна говорити про вину особи в повстанню масових рухів, то вина Левка Шевченка була хіба в тім, що своїм авторитетом не допустив знищення полонених. Він був жертвою повстання, а не його причиною. Мимоволі насовувалися порівняння «вини» Шевченка з поведінкою київських «центрів», «вождів», «авторитетів» — які боялися взяти на себе відповідальність, хоч би моральну, і виявити свою позицію до подій, що розвернулися самі собою; нарешті насовувалося порівняння моєї ролі з ролею Левка Шевченка.

Я пробував переконати його занехати своє рішення і виїхати. Необхідні матеріальні засоби і документи були. Але він твердо уперся на своєму. Ми поцілувалися і розійшлися, щоби більше вже не зійтися.

Ранком німці були в місті. Були вони помітно збентежені, що не застукали повстанців. Наловили в околицях міста якихось голодранців і розстріляли їх.

Тимчасово комендантом міста був призначений мій знайомий обер- лейтенант, якого я в свій час підвів з «грабунком зброї». Те, що я був заарештований повстанцями і «мало не наклав головою», як запевняло населення Звенигородки, а особливо мої гарні відносини з обер-лейтенантом, оборонило мене перед «русскімі офіцерами», котрі таки прибули до Звенигородки, але вже на села не виїздили. Самі вони боялися їхати, а німці не хотіли їх більше брати зі собою.

Про арешт німцями Левка Шевченка розказав мені власник готелю «Брістоль» пан Ґрановський.

— Мене розбудили ранком і говорять, що у місті нема більше повстанців і що до міста прийшли німці. Швидко штаб німецької дивізії розташувався проти мого готелю у вищій початковій школі. Я ждав, що то воно буде. Аж прибігає Петро (слуга готельовий) і каже: «Шевченко дзвонить зі свого номера. «Я перелякався, бо я не знав, що він не втік, а за те, що я переховую, мене могли ж німці розстріляти. Побіг до нього. А він собі лежить розібраний у ліжку. «Пане! таж німці прийшли в місто!» — кажу. А він: «Ну то й що?. Тільки самі німці?» — «Самі німці, ваших ні одного нема», — відповідаю. «Ну, то ще діждетесь і французів!» — Потім подумав та й каже: «Ви мені непотрібні; пошліть до мене слугу.»

Слузі він приказав, щоб той приніс цигарок, подав води, зробив яєшню, зварив каву. («Ей-ей, сатана, а не людина!» — вигукував бідний жид).