Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 13

— Будемо вибирати людей, а не наплечники («поґони»)… Всі ми українці, а потім тільки козаки та старшини, — звичайно відповідали козаки на пропозиції провадити вибори по принципу Керенського. Психологія «ніжнєго чіна» була чужою нашому козакові вже в самому початку революції. В складі депутатів від сотень була більшість старшин; в президії був тільки один козак, та й той мав середню освіту. Зібрання депутатів постановило звести всі українські чети в один полк. Перевести в життя сю постанову було вже тяжче. Наказ по залозі, навіть у революційні часи, занадто вже кинувся в очі своєю «нєзаконностью». Хоч я і повів з сього приводу тихий наступ на свого шефа, але на цей раз нам не повелося. Москалі повели одверту боротьбу проти нас. За ними пішли поляки й жиди. Татари, грузини, білоруси та інші «інородци» організовано підтримували нас.

Незабаром стало ясним, що легальним шляхом наша організація дальше не піде. Треба було готовитися до «революції в революції»; власне треба було залишити на Божу волю «общерусскую революцію» і провадити свою національну, не звертаючи уваги на те, як відіб'ється наш рух на внутрішньому життю наших ворогів. До такого висновку і прийшла президія нашого клубу.

Отже, нібито не залишаючи проб вирішити справу легальним шляхом, ми послали Керенському довжелезну «служебну» телеграму з проханням дозволити утворити український полк. Та одночасно з тим до Києва виїхав голова клубу п. Мацько, де мав одержати відповідні розпорядження та інструкції від Центральної Ради, яка вже існувала. А я, будучи заступником п. Мацька, запровадив, поки що на папері «самочинне» зведення українців в окрему військову частину. То був своєрідний мобілізаційний план; українські чоти одного «общерусскаго» батальйону мали скласти сотню, сотні, що знаходилися в складі одного «общерусскаго» полка, зводилися в курені, а останні вже складали полк. Сотні та курені мали свою чергову лічбу. Були визначені й командири. Все, як і належиться в мобілізаційній справі, мало бути тайною. Але кожний козак і старшина повинен був знати, до якої сотні та куреня він приписаний, і так само знати своїх командирів. Одначе москалі пронюхали про наші приготовки. Знявся страшний галас. Пішли збори за зборами. Москалі закидали нам, що ми відокремлюємося, щоби не йти на фронт (тоді ще не вивітрився клич «до полной побєди!»). Ми запевняли, що як тільки сформуємо свій національний полк, то зараз же й вирушим умирати за «общеє атєчество». Та нам не вірили. І мали рацію, бо обороняти Росію, в погромі якої наша нація була зацікавлена, небагато найшлося б охочих навіть серед тих, що не хотіли «відокремлення». Там, де наші промовці перемагали, москалі зі своїми спільниками не цуралися й засобів недемократичних, як «арести по нєдоразумєнію» і т.ін. Вони навіть почали побрязкувати зброєю. Ми теж стали у відповідну позу. Російсько-польська частина залогової ради послала таємно від нас делегацію до Петербурга з проханням «ліквідіровать» нашу орґанізацію.