Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 100

Кожний раз перехідні моменти, моменти зміни панування білих і червоних росіян в Україні були найбільше критичними для психології наших революційних мас. У боротьбі проти одних другі були нібито фактичними нашими союзниками. До того ж переможці, що вступали в Україну, раз у раз давали такі гарні обіцянки. Не знаю, чи багато є народів на світі, котрі би розпинали і провадили боротьбу зброєю із любові до тої штуки. Тому не дивно, що український селянин, не одержуючи нізвідкіль ніяких вказівок, повставав активно тільки тоді, коли переконувався, хто його головний ворог.

Те, що психологічну кризу пережили не лише військові кола, видно з уже згаданого листа політичного референта Наддніпрянської Армії Феденка до Командуючого Київською дивізією вії 15 січня 1920 року. Він пише: «Перед нашою армією стоять складні питання, що далі робити зі собою. Чи розходитись, чи вести далі партизанську боротьбу, чи шукати якогось іншого виходу? Перший вихід дуже важкий, фактично доводить нас до нуля. Партизанська боротьба в зимову пору не дасть належних результатів. Це може робити Махно, який не звертає уваги на ставлення до нього населення. Окрім того, у цю пору це не викличе сильного піднесення в народних масах. Я був на селах і не помилюся, коли схарактеризую настрій населення як абсолютну апатію. У Гайсині два тижні не було ніякої влади (фактично влади не було більше місяця — Ю. Т.), і ніхто не пробував навіть заводити… Значить, апатія стосується і міста, не тільки села. Галичани, перекинувшись до большевиків, хочуть їх використати. Волох хоче того ж. Чи зможе, — це питання. Очевидно, що большевики постараються його роззброїти. Це єдина підпора боротьбистів. Немає сумніву, що боротьбисти вестимуть війну проти большевиків як не тепер, то пізніше. Тому тепер біля них збираються всякі зовсім не комуністичні елементи. Перше, за що вони будуть гризтися з большевиками, — Українська Армія. Якби під фірмою самого Вельзевула, не то боротьбистів, можна було зберегти озброєну силу української нації, то це було б найкраще. Питання тільки в тому, чи є рішучість у боротьбистів. Якщо стан нашого війська і стратегічне положення не дають змоги провадити партизанську боротьбу успішно, то законно цілком для війська шукати виходу, як те військо можна врятувати як організовану одиницю. Цим виходом може бути допомога боротьбистам організовувати окрему Українську Червону Армію. Висловлюю це як свою думку. Бо факт, що боротьбисти хочуть мати собі реальну силу і захочуть установити певний modus vivendi з нашою армією».

Через вісім днів, 23 січня 1920 року пише до Командуючого Наддніпрянською армією І. Мазепа. За цей час він помітив «багато даних на те, що, не чекаючи весни, нам доведеться переходити знову на становище регулярної армії і розпочинати організовані операції з певних пунктів». Він радить «у той час, як ціла сума обставин за нами, твердо стояти на позиції… і не міняти свого прапора». Він переконаний у «недовговічності сучасного большевизму на Україні»… Тому він висловлює бажання, що «необхідно бити добровольців, гнати їх у море»…