Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 32

Після укладення договору з більшовиками формальний статус Галицької армії і надалі залишався невизначеним. Висланий для з'ясування ситуації в кінці січня 1920 р. до Києва, чотар О. Ганкевич повернувся з переконанням, що угоду необхідно якомога швидше розірвати. Тоді 6 лютого з Вінниці до столиці виїхала представницька делегація галицьких військових і партійних діячів у складі Ф. Кондратського (голова), М. Опоки, М. Кураха, М. Угрина-Без- грішного, Є. Коханенка та ін. Делегація відразу з'ясувала, що доля УГА вирішується в Москві, а український радянський уряд є мовчазним виконавцем її волі.

Справжнє ставлення до Галицької армії з боку РКП(б) і КП(б)У передав у своєму виступі один із комуністичних працівників Приходько, який сказав, що то «гніздо націоналістичної контрреволюції та пристанище для недобитків петлюрівщини». Він пропонував армію негайно роззброїти, офіцерів заарештувати, а стрільців відправити на «перевишкіл до таборів».

На київських нарадах з'ясувалося, що договір від 1 січня 1920 р. «не має ніякого значення», що «уряд ніколи його не ратифікує», а представники політичних угруповань взагалі не мали повноважень підписувати такий документ. Становище галицького війська прямо і чітко передав В. Затонський: «Ми з денікінцями не говоримо, а просто б'ємо; вас (УГА. — В. С) не б'ємо, бо просто немає кого бити, вас б'ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, безхарактерність ваших політичних провідників і командувачів». Хоча підписаний в результаті нарад кінцевий протокол не мав практичного значення, він чітко зафіксував ставлення радянського керівництва до УГА.

Потрапивши у залізні лещата нового союзника, галичанам нічого не залишалося, як повірити у запевнення, що в їх армії не буде здійснено «радикальних змін», зокрема роззброєння, та її не примусять воювати проти військ УНР, якими командує М. Омелянович- Павленко.

Відразу після київської конференції з Москви надійшли умови реорганізації ЧУГА, на які вінницька делегація була змушена безапеляційно погодитися. Їхня суть зводилася до перетворення галицьких корпусів на бригади, що ділилися на полки та інші дрібніші підрозділи, які як «допоміжні формації» мали підпорядковуватися дивізіям Червоної армії. Політичний вишкіл в цих структурах передавався Комуністичній партії, а їхні командні кадри мали призначатися чи затверджуватися в Москві. Питання перспектив боротьби у цьому документі не піднімалося.

Таким чином, після внутрішнього розколу Українська галицька армія була фактично ліквідована як самостійна військова формація, а її основною наступницею в організаційно-військовому відношенні стала Червона українська галицька армія.

З переходом Галицької армії на сторону більшовиків вона, тим не менше, намагалася підтримувати зв'язки із наддніпрянськими військовими та урядовими колами. На початку своєї діяльності навіть Вінницький і Начальний ревкоми надсилали до них кур'єрів. Розроблялися плани, згідно з якими у разі наближення військ М. Омеляновича-Павленка до Вінниці галицькі частини мали перейти на їхню сторону. Крім того, ЧУГА прагнула встановити контакти з деякими групами повстанців. Близько 3 тис. вояків двох українських армій від серпня 1919 р. до березня 1920 р. спільними силами утримували українську владу на території, що охоплювала Старі Прилуки, Козятин, Райгород, Люба, Остропіль, Стару Синяву з мільйонним населенням.