Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 30

На початку лютого 1920 р. відбувся фактичний розрив з Начальною командою більшості бойових підрозділів Галицької армії, які перестали надсилати до неї щоденні звіти про своє становище.

Всупереч наказам головного командування, керівництво I і II корпусів самостійно вступило у переговори з частинами 45-ї радянської дивізії, яка просувалася на Балту. Перейшовши у місце розташування I корпусу, політвідділ УГА 7 лютого проголосив себе «Начальним Ревкомом Червоної Галицької Армії» (ввійшов до історико-мемуарної літератури під назвами «Балтський» або «Начальний» ревком). Його начальником штабу став полковник А. Шаманек. Відразу були встановлені зв'язки з Вінницьким ревкомом, який виступив посередником у порозумінні з більшовиками.

Ці події відкрили нову трагічну сторінку історії Галицької армії. Становище, в якому вона опинилася, викликає асоціації, пов'язані із сумнозвісною «Руїною» XVII ст., коли через внутрішні суперечності, які використовували зовнішні сили, Україну охопили розбрат та братовбивчі війни. Згідно з виданими 7, 8, 10 лютого 1920 р. наказами Начального ревкому всі частини УГА, розташовані на схід від Дністра, повинні були ввійти до складу Червоної Української Галицької армії, стати союзниками радянських військ. Начальний ревком оголосив себе вищою політичною владою УГА-ЧУГА, йому мала підпорядкуватися Начальна команда, компетенції якої, відповідно, обмежувалися б вирішенням оперативних питань. Балтські ревкомівці закликали не переходити Дністер та вжити заходів, щоб на румунську територію не потрапив жоден стрілець. Вони вимагали добровільної (під розписку) здачі зброї більшовикам, щоб ті повірили «у щирість переходу» в лави Червоної армії.

Явище добровільної здачі зброї до того не мало місця в досвіді УГА, тому ця вимога викликала найбільше невдоволення серед стрілецтва.

Незважаючи на таку зміну ситуації, Начальна команда знову направила свого представника до уряду Румунії для з'ясування умов переходу залишків УГА на її територію та прискорення цієї акції.

Покликаючись на дотримання присяги, вона вимагала від військ негайно перейти Дністер. Проте, коли 10 лютого 1920 р. спробу перейти ріку здійснила невелика група галицьких офіцерів і вояків, їх затримали румуни. Ніякі зусилля Начальної команди уже не могли нічого змінити, бо перехід більшості частин УГА на бік Червоної армії став доконаним фактом. Документи, пов'язані з цими подіями, залишають враження, нібито члени Начальної команди, загалом не плекаючи ілюзій щодо свого становища, прагнули якщо не на загал, то хоча у власних очах виправдатися та заспокоїти своє вояцьке сумління. Передаючи пануючі серед галицького офіцерства настрої, літописець у своєму славетному «Деннику» записав: «Антанта дала нам вільну руку і прямо вгнала нас у союз з більшовиками. Іншої дороги для Галицької армії не було»; УГА «підняла червоний прапор, щоб застромити його на гордих верхах Карпат, звільнивши в союзі з російсько-українською совітською армією прикарпатську Україну з-під кормиги польських шляхтичів».