Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 29

Зі свого боку, Начальна команда видала наказ, щоб галицькі війська не реагувати на домагання Вінницького ревкому. Командування вдавалося до рішучих заходів, щоб припинити поширення пробільшовицьких настроїв. Ще не повністю видужавши від хвороби, 15 січня генерал О. Микитка повернувся до виконання обов'язків командувача армією і відразу видав два досить категоричних, гострих розпорядження. В них йшлося про необхідність за будь-яку ціну зберегти «теперішній склад» і дисципліну УГА, відновити її боєздатність, а також вимагалося жертовно виконувати військовий обов'язок. Фронтовим частинам дозволялося вступати у переговори із загонами Червоної армії лише у випадку, якщо вони проривалися на територію розташування УГА, і тільки з питань, які стосувалися хворих і полонених. Тоді ж при Начальній команді був створений новий політвідділ, що наділявся широкими повноваженнями та контролюючими функціями.

Але ці та інші заходи не могли врятувати ситуацію, тому Начальна команда вирішила спробувати перевести підконтрольні їй частини УГА до Румунії. Такий варіант порятунку з катастрофічного становища не був несподіванкою. Він вже давно обговорювався військовим керівництвом. Для переговорів з румунським урядом та узгодження технічної сторони цієї справи 19 січня 1920 р. була направлена делегація на чолі з отаманом Ціммерманом. Тоді ж корпусам видали наказ просуватися вздовж залізниці в напрямку до Дністра. Переправу через ріку передбачалося здійснити в районі Тираспіль — Рибниця-Дубоссари. На українській території мали залишити хворих стрільців, а для їхньої опіки було створено спеціальний підрозділ на чолі із сотником Кондратським. Підготовку до цієї акції Начальна команда здійснювала у порозумінні з денікінським штабом, а при її проведенні вона також розраховувала на підтримку Антанти.

Головний автор «румунського плану» генерал Г. Ціріц при його розробці офіційно керувався наступними мотивами. Оскільки Добровольча армія залишає Одесу, то договір з нею втрачає силу, а також переривається зв'язок з Антантою. Як наслідок, УГА позбавляється матеріальної бази. Створення ж нового запілля можливе тільки за умови переходу на румунську територію. Там Галицька армія буде прийнята як союзна армія, оскільки є частиною Добрармії. Чим сильнішою стане УГА в Румунії, тим вагомішими будуть аргументи політичних лідерів у подальшому вирішенні проблеми західноукраїнської державності. УГА ніколи не повинна стати знаряддям більшовицького уряду.

Проте таку позицію не поділяла значна частина галицького стрілецтва, яка дедалі більше просякалася вірою, що саме союз із більшовиками відкриває шлях для спільної боротьби проти Польщі: щире сподівання отримати від «нового опікуна» зброю, гроші, одяг «підносило у нас духа і надії на переможне повернення до Галичини…». Небезпідставним було і побоювання, що Румунія може видати УГА польському урядові. Супроти таких настроїв, які опановували військо, виявлялися безсильними накази та погрози Начальної команди, яку фактично підтримала лише частина команди етапу і III корпусу. Відтак з'явилася компромісна платформа розділу УГА, згідно з якою одна її частина мала приєднатися до Червоної армії, а друга — перейти до Румунії. Таким чином, її ініціатори сподівалися «мати своїх людей серед більшовиків та Антанти». Але такий варіант розвитку подій не знайшов багато прихильників, бо виглядав безглуздим з військово-політичної та моральної точок зору.