Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 25

Однак і не використовувати щонайменшу можливість у боротьбі зі смертю, що наблизилася впритул, будь-який живий організм (а армія — такий же організм, що об'єднує тисячі живих істот, індивідумів), хай навіть інстинктивно — все ж не може. І якою б ненадійною не виглядала та «рятівна соломинка», за яку мала вчепитися на новому відтинку своїх випробувань Українська галицька армія, іншого варіанту історія знову, здається, їй не залишала.

Очевидно, свою роль відігравав і попередній досвід переговорів, угод, який породжував віру в те, що головне пережити скруту у даний, найближчий момент, самозберегтися, а далі — видно буде. Можливо, доля врешті-решт і зглянеться над бідолахами — не може ж не таланити без кінця. Тим більше у такий непевний, багатий на несподіванки час, який переживало людство наприкінці другого десятиліття XX віку.

Не «дрімали» й більшовики, для яких уже звичною стала боротьба проти багатьох суперників відразу, а виключення з ланцюга ворогів хоча б однієї ланки («розрив кільця фронтів») — завжди бажаний результат, на який спрямовувалися чималі дипломатичні та ідеологічні (агітаційно-пропагандистські зусилля).

Намагаючись зрозуміти витоки нової, прийдешньої віхи історичного поступу Галицької армії, розібратися у мотиваціях поведінки, що сприймається часом просто незбагненною — настільки вона позірно виглядає буцімто протиприродною, гідною лише безпорадного жалю, варто, гадається, заперечити досить усталеній історіографічній традиції.

Сутність її полягає в тому, нібито галичани мали «менше досвіду» у стосунках з більшовицькою Росією, тому покладали «більше надій» на порозуміння з нею, ніж наддніпрянський табір, який, займаючи «непримиримі позиції» до більшовиків, покладався виключно на свої сили. Неодмінною складовою подібних міркувань є твердження й про демагогічну, облудну політику більшовиків, радянської влади, у якій довірливі галичани ще не мали змоги розібратися. Це не зовсім так. Адже сумнозвісна «змова орієнтацій» однаковою мірою опанувала як наддніпрянський, так і галицький табори, проте їхні лідери шукали різні шляхи виходу з критичного становища.

Можливість та й спрби досягти угоди між українськими арміями (Наддніпрянською і Галицькою) та більшовиками мали місце, як відомо, й раніше.

Зокрема, в попередній книзі детально йшлося про специфічну «місію» у вересні 1919 р. швейцарського комуніста Ф. Платтена до Москви, що закінчилася безрезультатно, про намагання С. Петлюри від'їздом з України «розв'язати руки» своїм прибічникам у налагодженні контактів з більшовиками у екстремальній ситуації наприкінці листопада, зрештою — про союз галичан (через Вінницький ревком) з більшовиками в останні дні грудня цього ж року .

Звісно, більшовики, загалом з недовірою ставлячись до ініціатив українців, були зовсім не проти того, щоб у окремих випадках скористатись обставинами, що виникали. Так, заключивши в ніч на 1 січня 1920 р. вінницьку угоду з УГА, вони спробували пришвидшити події, якомога оперативніше продемонструвати ефект здійсненого кроку. Так, А. Хвиля вимагав негайно вислати галицькі частини на протиденікінський фронт, де вони вістрями багнетів довели б, що «це не армія тифозників і трупів», а реальна військова сила. Щоб продемонструвати щирість своїх намірів, Вінницький ревком вирішив здійснити такий виступ під Калинівкою.