Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 24

Все ж, як це часто бувало в ході громадянської війни, ситуацію різко змінили привхідні чинники.

Зайнявши на марші Балту, витиснувши червоних до Бірзули («пощастило» — вважав М. Омелянович-Павленко), армія Зимового походу 25 квітня 1920 р. зненацька біля Бершаді натрапила на Галицьку кінну бригаду під командуванням полковника Шепаровича, яка ще з початку квітня вийшла з покори червоному командуванню й зчинила бунт проти радянської влади. Галичани влилися у формацію під командуванням М. Омеляновича-Павленка. Тоді ж виступили проти більшовиків й інші підрозділи ЧУГА.

Дії ж галичан, своєю чергою, були зумовлені змінами міжнародного плану, початком наступу польської армії в Україну, що становить предмет спеціальної розмови, в якої була своя передісторія.

***

На початку 1920 р. Українська Галицька армія все ще балансувала на межі катастрофи. Хоча формально вдалося зберегти її єдність як військової формації, але вона не могла відновити своєї боєздатності, тобто не в спромозі була виконувати свої функції.

Питання ж про те, як скоро це вдасться зробити (якщо вдасться взагалі!) керівництво УГА намагалося відганяти від свідомості. Та й об'єктивно його заступали інші, значно складніші і потужніші чинники.

Розгром Добровольчої армії генерала А. Денікіна повертав керівництво УГА до розв'язання старих проблем, однак навіть не з нульо- ' вої позначки, як це було, скажімо, у жовтні-листопаді 1919 р., а в незрівнянно гірших стартових обставинах. Якщо на момент заключення договору з білогвардійцями наочно виявилися ознаки вже недалекого краху білого руху (хоча «перечекати» до того часу можливості у галичан теж не було), що в недалекій перспективі давало надію увільнення від вимушених, невигідних зобов'язань, то Червона армія, що переможно наступала в Україні, знищуючи добровольців, була на небувалому піднесенні, переживала стадію енергійного, масштабного організаційного і воєнно-політичного зміцнення. Вона спиралася на чималу підтримку населення, яке після білогвардійського терору здебільшого було переконане, що червоні — то все ж «менша з двох бід», плекали надію, що стабілізація будь-якої влади, врешті, покладе край мукам страшного воєнного лихоліття.

Отже, не в силах протистояти Червоній армії ні зі своїм уже надто заслабким союзником (Добровольчою армією), ні — тим паче — самотужки, на горизонті замаячила ще зовсім недавно малоочікувана, маловиразна перспектива пошуку шляхів замирення з більшовиками і вироблення тактичної лінії щодо вчорашнього суперника, який був незрівнянно сильнішим і дедалі нарощував свій потенціал. Сподіватися, що ця тенденція скоро урветься, було годі.

Тобто, з будь-якого розрахунку, прийняти дуже відповідальне рішення командуванню Галицької армії було неймовірно важко — настільки малою, просто мізерною виглядала перспектива виживання вкрай знесиленої військової формації.