Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 23

І все ж жодна міра співчуття до учасників бойових дій, з найглибшим розумінням мотивації їх поведінки, зовсім не привід для свідомого переінакшення суті подій. А полягала вона в тому, що відірвані від керівних державних центрів, без скільки-небудь сталої матеріальної допомоги, за надзвичайної втоми від нескінченної війни населення, яке щонайбільше прагнуло припинення кривавої вакханалії, рештки армії УНР могли розраховувати лише на тимчасовий успіх в слабких для радянської влади пунктах, що з часом дедалі зміцнювалася. Не випадково, навіть у порівнянні з махновцями, невелика формація українських вояків (вся вона могла розташуватися на околицях маленького провінційного Ананьїва) жодного разу не затрималася бодай на короткий час (тиждень-два) в одному пункті, регіоні. Тобто, з точки зору військової стратегії вона могла здійснювати окремі, часом дошкульні «уколи», «прориви» — перемоги не на головних напрямах протиборства з червоними, а в їх слабких — «вузьких» місцях, які не були визначальними для загальнонаціональних, українських процесів. Тож і пропагандистський ефект мав усе ж більше локальне, а не загальне значення.

Слід, мабуть, враховувати й ту обставину, що радянська влада не тільки не могла своєчасно виділяти належних військових сил для боротьби з українськими козаками, а й далеко не відразу встигала пристосуватися до повстанчих по-суті дій, не дуже оперативно враховувала природні коливання в настроях населення, особливо селянства, а то й припускалася істотних помилок, зокрема в аграрному й національному питаннях, викликаючи антипатії й спротив жителів цілих регіонів.

Однак потенціал червоних неухильно наростав. Силами 14-ї армії вони майже оточили військові підрозділи УНР в районі Ольгополя, звідки довелося відступати на Бершадь-Тульчин-Ямпіль. Українські вояки, дедалі відчуваючи скруту, нервували, давали ненависті, люті (нерідко — показники безсилля) виходити на перший план у мотивації поведінки.

Накази, звіти, інші документи зарясніли згадками про сотні порубаних, потоплених супротивників тощо: «Те, що творила наша кіннота над ворогом, який палив села, трудно уявити, — констатував політичний референт УНР В. Савенко. — То було щось нелюдсько- страшне». І хоча така поведінка нерідко пояснювалася реакцією на червоний терор, антинародні й антинаціональні дії, зокрема на спалення каральними відділами навколо Ананьїва п'яти повстанських сіл, мирне населення вона й насторожувала, й лякала, особливо з точки зору суспільної перспективи, яка ставала дедалі прозорішою, прогнозованішою.

Та й взагалі акти крайньої жорстокості, коли вони й мали ту чи іншу ступінь причинності, все одно не могли сприйматися всіма однозначно. Тож і говорити про тотальну підтримку місцевим населенням українських вояків і масовій його ворожості до радянської влади не доводиться, або ж — слід вести мову з певними застереженнями. Не випадково в документах не наводиться даних про приєднання до армії під командуванням М. Омеляновича-Павленка скільки- небудь значимих контингентів повстанців, патріотів, готових до боротьби за відновлення влади УНР.