Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 83

Після приїзду до Одеси 14 січня 1919 р. командуючого союзними силами на півдні Росії генерала д'Ансельма та начальника штабу полковника Фрейденберга активізувалися їх стосунки з українцями. Перше ж питання, поставлене генералом д'Ансельмом Е. Енно торкалося того, чи бачив Е. Енно генерала О. Грекова, направленого до Одеси з Києва. Новоприбулі дотримувалися точки зору, що не слід відкидати прагнення Директорії до співробітництва, а намагатися налагодити союз двох місцевих антирадянських сил — українців та Добровольчої армії. Тому з середини січня 1919 р. французьке командування підтримувало відносини водночас з обома сторонами.

При цьому, попри, здавалось би, очевидні стратегічні переваги від союзу з Добровольчою армією, паралельно набирали сили й чинники, що відкривали перспективи для зближення інтервентів з українською владою. Це, передусім, — суперечності між французьким командуванням і Добровольчою армією. Загони добровольців на півдні України виявилися нечисленними та малобоєздатними, спроби провести мобілізацію виявилися практично безрезультатними.

Певною проблемою було призначення військовим губернатором Одеси Грішина-Алмазова, який уважав себе офіцером, підлеглим

А. Денікіну, і тому саме з ним узгоджував свої рішення та дії. Але Денікін оперував в англійській зоні — Дон, Кубань і, з французької точки зору, не повинен був мати повноважень впливу в Одесі. Тобто, тут виявлялася й давня елементарна ревність до англійців.

Означене вище говорить на користь того, що передумови налагодження українсько-антантських контактів також мали певною мірою об'єктивну природу, не були лише вимушеною реакцією на наступ більшовицьких військ на Київ, як те постає з багатьох, мабуть, із більшості мемуарних тверджень активних учасників тогочасних подій.

До цього слід додати й загальні світоглядні орієнтації та політичні уподобання С. Петлюри — основного поборника зближення з Антантою, діяча, в політичних розрахунках якого зовнішнім чинникам завжди надавалося особливого значення. На цей момент звернув увагу близький соратник Головного отамана О. Лотоцький, коли писав: «С. Петлюра рішуче заперечував так популярну в деяких політичних колах «орієнтацію на власні сили», що звичайно розуміється як нехтування і відкидання будь-яких закордонних чинників. Він визнає необхідність «допомоги політичної, технічної, економічної» — у визвольній боротьбі, у відбудуванні зруйнованого революцією і війнами краю. Ця необхідна допомога здобувається мотивами не ідеалістичними, а надто реальними, матеріальними розрахунками заінтересованих сторін».