Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 81

У наведеному витязі з листа привертає увагу характеристика особистісних позицій керівництва радянської Росії. Гадається, С. Мазуренко зробив це не випадково. Він «підказував», що при бажанні можна було скористатися індивідуальними орієнтаціями, уподобаннями чільних політиків РСФРР для блага України. Та, схоже, це також нікому в українському проводі було не потрібно.

***

Внутрішні суперечності, що існували в Директорії з моменту створення, із загостренням ситуації, природно, виявляли себе дедалі сильніше. Особливого значення набули різноспрямовані зовнішньополітичні орієнтації в українському проводі. Симпатії С. Петлюри та його прибічників до Антанти не були платонічними і рано чи пізно, особливо ж з активізацією дій В. Винниченка, неминуче мали вилитися у практичні кроки і рішення.

Звісно, перспектива налагодження стосунків з країнами Антанти залежала не тільки і не стільки від прагнень і планів С. Петлюри та його однодумців, скільки від тих, хто, як переможці світової війни, продовжували поставати незаперечною силою планетарного масштабу і впливу.

Те, що Антанта визначила для себе незаперечним пріоритетом підтримку єдинонеділимського руху і практичне нехтування українським чинником — неодноразово відзначалося в історіографії і знайшло своє нове підтвердження у фронтальному аналізі джерел у наші дні.

Цікаво, що в даному разі щодо українства, як виявляється, можна було й поступитися принципами, які американські правлячі кола проголосили щодо всього світу, принаймні, мати сумніви щодо їх застосування.

Идеться про відомі «14 пунктів» В. Вільсона. Так, у коментарі до документа президента США, що з'явився у жовтні 1918 р., американський уряд офіційно заявив: «…Те, що визнане правильним для поляків, безумовно доведеться визнати правильним і для фінів, литовців, латишів, а можливо (! — В. С.), і для українців».

Навряд чи можна стверджувати, що лідери Антанти поспішали визначитися із підтримкою Директорії. Навпаки, їх дратував і насторожував соціалістичний характер останньої, а понад усе — підняте нею антигетьманське повстання. Иого Прем'єр-міністр Великобританії Д. Ллойд Джордж на засіданні «великої п'ятірки» 16 січня 1919 р. прямо назвав більшовицьким, С. Петлюру — авантюристом, а Україну державою, на котру марно покладати надії, бо вона зовсім не була оплотом антибільшовизму.

Лідери держав Антанти, аналізуючи доступну інформацію, приходили до висновків, що Директорія є не просто «пробільшовиць- ким» органом, вона латентно опозиційна стабільній владі в країні, владі гетьмана, який зрештою виявив свою лояльність до союзників, а, значить, опосередковано вона опозиційна й щодо союзників. Зрештою, вона сепаратистська, адже руйнує російсько-український антибільшовицький блок, що означився. Відтак лідери Антанти дійшли думки, що лише інтервенція військ союзників може запобігти підйому «антисуспільних і обмежених націоналістичних елементів, що штовхнуть країну в хаос анархії».