Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 31

Наведені міркування ключових постатей української соціал- демократії дають змогу краще зрозуміти їхню тодішню поведінку, пояснюють кроки урядових структур, які сьогодні багато в чому здаються не зовсім виваженими, а то й сумнівними.

Ретроспективно сучасний історик цілком логічно доходить висновку, що В. Винниченко, його оточення не могли не знати про ті дії, які здійснювала РНК Росії щодо України. Вони, мабуть, не знали документів, таємних рішень про оперативні й організаційні заходи на підтримку «повстання робітників і селян проти гетьмана», які ухвалювались ще до створення Директорії. Але вони, звичайно ж, знали про конкретні дії Ради Курського напрямку, Українського революційного штабу, а також про наступ більшовицьких військ.

Тому, мабуть, варто визнати за небезпідставні критичні закиди на адресу В. Винниченка, що їх висловлювали сучасники й повторювали автори, які аналізували історію війни між УНР і Радянською Росією.

Так, М. Шаповал створення Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з «україножером» Г. Пятаковим вважає обманом, який Москва використала для приховування своєї агресії проти України. Мету агресії один з лідерів есерів пояснював прагненням РСФРР дістатися до українського хліба, іншого продовольства. «Грабіж України Москвою — така причина війни. Ліцемірні заяви про голод просто обурюючі: найбільша держава в світі та ще рідко заселена не може себе прогодуватице штука».

Аналізуючи документи російського наркомату закордонних справ, М. Шаповал доводить, що Москва вдавалася до «крутійства» у відповідь на пропозицію мирних переговорів, що містилася у ноті, підписаній всіма членами Директорії 9 січня 1919 р.

Зрештою ж, РНМ запропонувала відрядити до Москви делегацію УНР для проведення переговорів. Місія (соціал-демократ С. Мазуренко і есер Ю. Ярослав) офіційно заявила, що Директорія згодна «на утворення влади трудових рад, на економічний договір і військовий союз з сов. Росією з метою захисту обох республік від добровольчеських акцій і наступу Антанти, але під умовою признання самостійності України з верховною владою, яку утворить Трудовий Конгрес, і припинення наступу та вивід большевицьких військ»5.

М. Шаповал схильний також пояснювати зрив переговорів з РСФРР не стільки «крутійством» Москви і навіть не стільки її позицією, скільки суперечностями всередині українського руху. Висловлюючи думку, що досягнення угоди з Москвою позитивно позначилось би на подальшій долі УНР, автор із жалем констатує: «Але українська політика розкололася. Частина військових начальників взагалі була проти всякого порозуміння з Москвою, а навпаки, за порозуміння з Антантою і за війну проти большевизму, навіть взагалі проти соціяльної революції. Всякі українські умірковані (власне дрібно-буржуазні) політики гнули туди ж. Український рух взагалі складався з двох головних течій: соціяльно-революційної (с-ри і с-д) і буржуазно-демократичної (с-фед., соц-самост. і всякі безпартійні патріоти). Так от власне оці дві течії, завжди боролися між собою. Коли була гетьманщина, то буржуазно-демократична течія навіть готова була піти на співробітництво з гетьманщиною, але ж коли ця пішла уперто проти всього українського, то наші буржуазні демократи «революціонізувалися» і почасти навіть підпирали наше повстання, вливались в систему УНР. Але як наша революція перемогла, а Москва почала нахрапом лізти на Україну, то наша буржуазна демократія стала рішуче проти всяких спроб трудової демократії (с-р і с-д) знайти порозуміння з Москвою»1.