Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 30
Валерій Федорович Солдатенко
У з'ясуванні причин поразок Директорії не варто зациклюватися лише на зовнішньому чиннику, як це робить більшість дослідників, а слід намагатися віднайти пояснення, що випливали з внутрішньої природи тогочасного українського суспільства, поведінки окремих політичних сил.
«…Як і при Центральній Раді, - зізнається В. Винниченко, —
Звичайно, лідер держави не заперечував, що російський уряд мав намір воювати з УНР і посилав свої війська проти неї. Винниченко неодноразово наголошував, що російський уряд хотів воювати, він воював, він посилав для того свої війська. Але тих військ було замало, й вони не стільки билися з українськими військами, скільки організовували повстанські загони й керували ними. Це давало РНК якщо не формальне, то моральне право стверджувати, що Радянська Росія з УНР не воює, що з нею бореться український народ, і в тому винна не вона, а Директорія.
Несприятливою для вдалої оборони України вважав ситуацію, що склалася, І. Мазепа й аргументував він свій висновок таким чином: «Помимо тяжкого стану, в якому перебувала відступаюча армія, всередині самих українських провідних кіл під впливом большевицьких успіхів відбувався глибокий процес розєднання на два табори: одного протибольшевицького і другого, що схилявся до ідеології большевиків. Невдачі Центральної Ради в попередню добу революції і поширення симпатій до большевиків серед українських мас — все це на багатьох вплинуло так, що, мовляв, треба й нам, українцям, стати на позицію совітів, щоб не розійтися з своїм народом. Зміцненню цих настроїв ще більше сприяли тодішні події в Німеччині та Австро-Угорщині, де утворилися правительства на чолі з соціялістами. Був майже загальний погляд, що почалася світова соціялістична революція, а тому й на революцію на Україні дивилися, як на «початкову фазу» світової революції».