Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 303

Однак, у вересні 1919 р. Червона армія по суті припинила військові дії проти петлюрівської армії. І це зрозуміло. Вона концентрувала сили для протидії головному ворогу — денікінцям, а також враховувала, що загострення конфлікту між білими і УНР вигідне для неї. Тож не слід відволікати петлюрівців на себе, а давати їм побільше можливостей для визначення як головного вектора боротьби — протидію Збройним силам Півдня Росії.

Намагаючись відновити вплив на УГА, лідери УНР стали переконувати Диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, що він перебуває у повній безпеці. Разом з тим, варто погодитися з думкою дослідників, що в той час ні С. Петлюра, ні Є. Петрушевич «не відкривали усіх своїх карт».

Є. Петрушевич підтримав висунуту на нараді 15 вересня членами Директорії нову стратегічну програму дій, суть якої зводилася до «неминучості» боротьби з А. Денікіним та необхідності підготовки до наступу на Одесу.

На засіданні Ради народних міністрів за участю членів Директорії, що відбулося 22 вересня, ухвалили розпочати військові дії («акції») проти Добрармії. Підстави для цього давали перехоплені української розвідкою донесення про плани останньої. В обнародуваній через два дні відозві Директорії й уряду до народу України визначалася програма подальшої боротьби. В ній наголошувалося, що «широкі простори нашої родючої землі забрав кацапський царський генерал Денікін», який «вертає панам добуту селянською кров'ю землю і відбирає громадські права у робітника», «жорстоко переслідує українських діячів» та «несе нове поневолення України». Декларація закликала: «Всі, хто має силу і любов до свободи…, кому дорога демократична єдина свободна Українська Республіка, вставайте до посліднього рішучого бою з нашим ворогом».

Важко сказати, які почуття пробуджували у народній душі подібні гасла. Швидше за все, вони сприймалися вже без особливого ентузіазму, оскільки простий люд інтуїтивно очікував чергової зміни влади. А те, що кожна наступна приносила свої випробування і біди — то стало майже природним. А відтак домінували тривога, страх, відраза до будь-якої влади, небажання їх підтримувати, надія якось «перебути» до того часу, коли вселенська колотнеча вщухне і можна буде повернутися до звичного мирного плину життя, до праці, за якою дедалі скучали роботящі руки. Відозва до українського населення від 24 вересня 1919 р. стала першим виявом реальних соборницьких прагнень, адже два українські уряди публічно підносили голос у справі загальнонаціональної ваги. Тоді багатьом здавалося, що нарешті «лід взаємного недовір'я… проломано і знайдено спільну лінію для продовження боротьби за незалежну Україну».

Але такі надії швидко розвіялися, чергова спроби відновити соборний фронт виявилася недовготривалою.

Військово-політична ситуація в Україні у другій половині вересня 1919 р. залишалася складною, хоча, за умови вмілих дій, перед українськими арміями відкривалася певна перспектива продовження боротьби. Денікінські війська нараховували в Україні близько 40 тис. добровольців, головні їх сили були спрямовані на Жмеринку і Балту. Сконцентрованим в районі Житомира-Коростеня більшовицьким військам (18–20 тис.) з лівого крила (з боку Києва) загрожували добровольчі частини, а з правого — поляки, головні сили яких знаходилися під Рівним. Отже, українські війська були змушені утримувати майже 400 км. фронт. За такої розстановки сил, згідно з планами командування, I i II галицькі корпуси стали передислоковуватися на лінію вздовж залізниці Козятин-Христинівка, II корпус — переміщуватися під Бердичів, Запорізька група — в район Вапнярки, а Волинська залишалася в резерві.