Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 301

Щоправда, дослідник М. Ковальчук, гадається, дещо перебільшує прагнення офіційних Лондона і Парижа домогтися порозуміння між А. Денікіним і С. Петлюрою. Вірніше, таке прагнення загалом існувало й певні дипломатичні зусилля здійснювалися, однак кінцевою метою мали не налагодження рівноправних стосунків між двома антибільшовицькими суб'єктами, а підпорядкування армії УНР Збройним силам Півдня Росії для зміцнення їх потенціалу й реалізації єдинонеподільських планів.

Останній момент був вирішальним і переважував навіть тверезе розуміння того, що розбрат між можливими антирадянськими силами і конфліктні відносини між ними послаблюють обидва табори, об'єктивно спрацьовуючи на посилення Червоної армії, більшовиків. Абсолютною безглуздістю виглядала перспектива війни між білими й УНР. Однак і цей аргумент відступав перед жадобою розгрому червоних і ліквідації всіх завоювань революційної доби. Виходячи з ідейних засад білогвардійського руху, та під впливом своїх початкових гучних перемог, А. Денікін демонстративно відкидав будь-яку можливість замирення з українцями які б погляди вони не сповідували — чи автономістсько-федералістські, чи самостійницькі. Він прямо заявляв, що коли «петлюрівці» не капітулюють чи не приєднаються до нього, то вони будуть вважатися такими ж ворогами, як і більшовики.

Ця позиція знаходила реалізацію і у військово-політичних документах. Так, у розпорядженні головнокомандування Збройних сил Півдня Росії штабу військ Новоросійської області від 1 вересня 1919 р. прямо говорилося: «Ми Української республіки не визнаємо, — воюємо за єдину Росію і ніяких збройних сил, окрім російських армій, на території Росії не допускаємо. Тому петлюрівці повинні або роззброїтися, або залишити межі Росії». Зважаючи на це, перспектива укладення УГА союзу з Добровольчою армією могла бути реалізована тільки ціною розриву соборницького фронту.

Після київської катастрофи в оперативному відношенні УГА фактично вже почала діяти окремо від армії УНР. Це зумовило потребу проведення чергової внутрішньої реорганізації Галицької армії. Для утримання фронту між колишніми Східною і Центральною групами було створено нове армійське з'єднання. Група А. Кравса була знову розділена на I і III корпуси, які мали прикривати наступ потенційного противника зі сторони Києва та Козятина.

На Правобережжі України продовжували дислокуватися три головні військові сили — більшовицька, білогвардійська та українська. Але головна особливість військово-політичної ситуації, що склалася у вересні 1919 р., полягала в тому, що кожна з них намагалася уникнути лобового удару, очікуючи ймовірного зіткнення та взаємного обезкровлення двох інших противників.

Першими з такої ситуації вдалося скористатися Південному з'єднанню Червоної армії, про вдалий рейд якої йшлося вище.

У той же час, незважаючи на всі маневрування, УГА опинилася у найскрутнішому становищі. На відтинку фронту між нею і частинами Добрармії 13–14 вересня почалося проникнення відступаючого угруповання И. Якіра. Зайнявши Сквиру та перейшовши залізничний шлях між Попельнею і Фастовом, воно проривалося до Житомира, який зайняло 17 вересня. Зберігаючи сили, денікінські війська відступили в район Фастів-Біла Церква, а три галицькі корпуси протягом жорстоких п'ятиденних боїв з червоноармійськими дивізіями витратили майже весь запас боєприпасів та амуніції. Проте й більшовицькі частини зазнали чималих втрат, особливо в районах Туліна й Котельні, а також Іляшів-Луки, де був вщент розбитий тритисячний загін матросів. Зважаючи на високу концентрацію червоноармійських сил під Коростенем та їхню готовність до впертої боротьби, Начальна команда відмовилася від активних дій на цьому напрямку.