Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 21

На Полтавському напрямі. Група Сушка. 5-й Січовий п. — 1 700 ч.; Чорноморський п. — 1 000 ч.; 2-й Одеський п. — 1 300 ч.; Лубенський кінний п. — 400 ч. Всього: 4 400 ч.

Кременчуцький напрям. Група Думіна. 6-й Січовий п. — 1 100 ч.; Гайдамацький п. — 1 700 ч.; Дорошенківський п. — 500 ч.; Республіканський п. (бувший Балбочанівський) — 800 ч. Всього: 4 100 ч.

У Київі.

1-й Окремий Січовий курінь — 300 ч.; 2-й Січовий п. — 1 300 ч.; 3-й Січовий п. — 1 700 ч.; 1-й Синєжупанний п. 1 700 ч.; Залізничний п. — 1 700 ч.; Технічний залізничний курінь — 600 ч.; Ударний курінь Ковенка — 400 ч. Всього: 7 700 ч.».

Таких мізерних сил було замало навіть щоб оборонятися від спровокованих «балбочанами» повстань, які повсюдно вибухали проти Директорії. Звісно, й мови не могло бути, щоб із таким військовим потенціалом сподіватися на успіх у боротьбі з більшовиками. Їхня сила полягала не лише в опорі на Радянську Росію, хоча й це важило вже дуже багато, а, передусім, у високому авторитеті, якого набули нелегальні організації КП(б)У в процесі повстанськоселянської і страйкової робітничої боротьби з гетьманщиною.

***

Перші дні 1919 р. стали вирішальними для долі влади в Харкові. 1 січня місцеві робітники на заклик виконавчого бюро ЦК КП(бУ, яке очолив Я. Яковлев, підняли в місті повстання. Навколишні міста і містечка (Лозова, Павлоград, Синельникове, Ізюм, Чугуєв, Зміїв) дуже швидко переходили під контроль рад. Червоні війська контролювали залізницю на відтинку Лозова-Катеринослав, що створило умови для наступу на Харків. Після боїв під Козачою Лопанню, Слатіно, Грайвороном і Злочевим петлюрівські частини, якими командував полковник П. Балбочан, відійшли, і 3 січня в Харків вступили війська В. Антонова-Овсієнка.

4 січня 1919 р. Реввійськрада РСФРР ухвалила створити на базі українських радянських частин Український фронт. Командуючим став В. Антонов-Овсієнко, а членами РВР Н. Вишневецький, Ю. Коцюбинський і Ю. Щаденко3.

Це прискорило розвиток боротьби за відновлення влади Рад, хоча процес цей не міг бути простим, ускладнившись і певними суб'єктивними, особистісними чинниками.

6 січня урядом було розглянуто питання «про назву Української Республіки» і вирішено «присвоїти Республіці назву Українська соціалістична радянська республіка»4, а 14 січня видано відповідний урядовий декрет5. Значно активізувалася діяльність Тимчасового робітничо-селянського уряду на чолі з Г. Пятаковим.

Сам Г. Пятаков у ті дні виявляв виняткову мобільність, енергійність, наполегливість. Його особистий внесок у питання, що розв'язувалися, був дуже вагомий. Він був автором численних документів — маніфесту, декларацій, декретів, розпоряджень. Про це дуже мало хто знає. Адже, навіть у збірнику документів і матеріалів «Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (листопад 1918 — серпень 1919)» (- К., 1962), де вміщено значну кількість документів того часу, всі вони подані анонімно. У тих випадках, де була потреба перелічити членів уряду, ім'я Г. Пятакова опущено. Він взагалі не згадується у цьому виданні. Та це й не єдиний випадок. Як рецидив минулих часів і настроїв можна розцінити і те, що у виданому вже в 1987 році енциклопедичному довіднику «Великий Жовтень і громадянська війна на Україні» навіть у спеціальній статті про Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (c. 546) відсутнє ім'я його голови. Хоча справедливості ради слід відзначити: у цьому довіднику вперше за час після 1930 року подано біографічну довідку про Г. Пятакова.