Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 19

Голова Директорії навіть вважав, що в той час керівництву руху вдалося б упоратися із петлюрівщиною й балбочанівщиною, якби не було пятаковщини. «Пятаковщина ж не тільки не убила отаманщини, але ще більше підсилила її, надала їй морального й національного обґрунтування.

Пятаковський націоналізм зміцнив контрреволюційний отаманський націоналізм. Пятаковщина затулила рота лівим українським елементам, зв'язала їм руки, знесилила супроти своєї балбачанівщини й петлюрівщини. Вона укріпила отаманщину й віддала їй у руки всю владу. Отаманщина являлася уже оборонницею національної волі, - які там к бісу трудові ради, політичні військові комісари, офіцерські робітниче-селянські школи! «Бий большевиків, комуністів, ворогів нашої нації!» От уся програма!».

Останнє зауваження В. Винниченка має надзвичайну вагу. Справді, відступаючи від ідеї трудових рад, керівне ядро революції відступало від програми Директорії в цілому, залишаючи замість неї тільки одне гасло — оборони самостійної національної республіки від більшовиків.

Оскільки ж сталося це практично паралельно з кристалізацією курсу Директорії, В. Винниченко вважає добу Директорії вичерпаною на межі 1918–1919 рр., ще до проведення Трудового Конгресу України: «Ролю широких мас, виразницею інтересів яких старалась бути Директорія, в національній соціалістичній українській революції спинено. Головний чинник, що знищив гетьманщину, сільський і міський пролетаріат од влади й творення державності було одіпхнуто новим чинником — національним міщанством, репрезентованим отаманщиною, цим найгіршим елементом дрібнобуржуазної демократії.

Причиною тому були внутрішні сили (дрібнобуржуазність, невиразність, хисткість української партійної демократії) і сили зовнішні (Антанта, німецьке військо й головним чином націоналістична й імперіалістична течія російських комуністів)»3. Хоч Директорія існувала й потім, реального впливу на перебіг подій вона не мала, а скоріше була прикриттям влади й політики отаманщини. Соціалістичні партії також були неспроможні змінити курс Директорії, чи бодай скоригувати його, зробити адекватнішим нагальним потребам часу. Свідчення тому — ультимативна, «дуже грізна» вимога VI з'їзду УСДРП до вищої державної інституції УНР:

«1. Негайне й цілковите підпорядкування військової влади владі політичній.

2. Негайна організація влади на місцях, декрет про передачу адміністративно-політичної влади на місцях Радам Трудових депутатів (Робітниче-Селянським Радам); до організації Рад Трудових Депутатів і фактичної передачі їм влади влада на місцях повинна належати революційним Радам, складеним із представників соціалістичних партій.

3. Негайна пропозиція Російському Совітському Урядові припинити ворожі військові операції проти Української Республіки й приступити до переговорів у справі порозуміння, миру й добросусідських відносин.

4. Одверта й рішуча політика з державами Антанти в напрямі невтручання їх в українські справи.