Читать «Україна у революційну добу. Рік 1919» онлайн - страница 125

Публікатори — кращі знавці доби 1917–1920 рр., найпоінформованіші фахівці про джерельну базу періоду — здійснюють фронтальний перегляд наявних фондів (про обмеження доступу до спецхранів давно забуто) і пропонують науковцям, і не лише їм, всі документи, які тільки збереглися про діяльність вищих державних установ, які очолював, у яких працював С. Петлюра.

Будь-який читач може ознайомитися з тим, що справді було малодоступним, або доступним не для всіх, і скласти достатньо предметну уяву про спосіб і масштабність мислення, логіку й переконливість аргументації, точність і ясність висловлювань, широту ерудиції, інтелектуальний і культурний рівень, аналітичні й ораторські здібності, організаторський і дипломатичний хист, здатність «схоплювати» глибинну сутність проблем, політичну принциповість, виваженість та інтуїцію, вміння стратегічно передбачувати, прогнозувати події, тактично маневрувати, вгадувати суспільні тенденції, адекватно оцінювати психологічну атмосферу, настрої мас, інші якості, іманентні діячам революційної доби. З погляду відзначених, загалом природних для масштабних керманичів ознак-критеріїв, хтось продовжуватиме шукати в поведінці С. Петлюри винятковість (і це буде непросте завдання), а багато хто (можливо — й більшість) будуть чимало розчаровані — наскільки особисті враження різнитимуться від того, що намагаються пропагувати та й нав'язувати відверті апологети Голови Директорії і Головного отамана. А багато хто, гадається, не тільки зрозуміє, а й зможе пояснити останнім, чому й дотепер Винниченко (і не він один) по праву, об'єктивно вивищується над Петлюрою.

Безперечно, знайдуться й такі, хто скаже щось на зразок: «Ну гаразд, не був С. Петлюра блискучим вченим-ерудитом, витонченим златовустом, зате ж він був військовиком-прагматиком, можливо, — впертим, грубим, «неотесаним», так він же виявився послідовним, безкомпромісним, несхибним…

Втім, немало й тих, кого прямолінійні, спрощені підходи до неоднозначних, суперечливих феноменів не задовольняють, і вони прагнуть осягнути їх, наближаючись до тих рівнів складності, якими вони були в реальному житті. Мабуть, найяскравіше й найпереконливіше це продемонстрував академік М. Попович. Так сталося, що саме в 2005 р., у самий розпал дискусій про В. Винниченка й

С. Петлюру він випустив у світ фундаментальне дослідження — філософське осмислення головних подій і процесів, що наповнили бурхливе XX століття.

Природно, зупинившись на ключових подіях Української революції, оцінці її ролі у державотворенні, авторитетний учений сформулював оригінальний погляд на внесок у поступ українства двох політичних провідників конкурентів. Власне розбору їх взаємин відведено «левову частку» розділу «Україна: незалежність здобута і втрачена».

Вважаючи за доцільне спеціально звернутися до цікавих думок відомого вченого щодо В. Винниченка в іншому сюжеті, в контексті продовження розмови про С. Петлюру, видається можливим обмежитися наступним.