Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 4

Об'єктивні дослідники давно відмовилися від твердження, що процес творення української державності був перерваний агресією численних армій Радянської Росії. Так, І. Лисяк-Рудницький зазначає: «…Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «безчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917–18 та 1918–19) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів'я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонна Україна з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна кон'юнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні».

До останнього, цілком слушного зауваження, слід додати, що навколо сил Центральної Ради в кінці 1917 р. — на початку 1918 р. створювався своєрідний вакуум, вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а здеморалізовані військові частини хутко розбігалися, частіше за все ще до прямих збройних зіткнень з радянськими військами.

Думається, що близьким до дійсності, а можливо й найточнішим, є аналіз співвідношення військових сил, що його дає Д. Дорошенко: «З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим командувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим помічником Михайлом Муравйовим. Проти них український військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», Січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави».

З цими даними майже збігаються оцінки В. Антонова-Овсієнка, котрий вважав, що під час радянського наступу на Київ на боці Центральної Ради перебували 12–20 тис. вояків. Він, судячи з усього, не довіряє даним розвідки ревштабу Ставки, згідно з якими Рада стягнула до Києва на початок січня до 100 тис. військових. В. Антонов-Овсієнко перелічує такі частини, що були на її боці: кінний полк «Захистя», складений з воїнів Київського гусарського, 10-го, Інгерманландського й Кірасирського полків, Віленського, Чугуївського і Київського військових училищ (800 шабель, 100 кулеметів, 23 гармати, 2 панцерники) — спішених 1800 багнетів; 1-й Богданівський полк (500 багнетів, 40 кулеметів); Шевченківський полк (800 багнетів, 30 кулеметів); Богунський полк (600 багнетів, З0 кулеметів); Дорошенківський полк (800 багнетів, кулемети); Чорноморський курінь (800 багнетів і кулемети); загони вільних козаків (20 сотень по 60 козаків у кожній); чехословацький полк (склад невідомий); два полки чорних і червоних гайдамаків.