Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 2

Те ж, що відбувалося в політичному житті на українських теренах у січні 1918 р., ніяк інакше як лютою завірюхою не назвеш. Це був місяць, коли у вирішальному двобої зійшлись непримиренні сили, полярні орієнтації, відмінні суспільно-політичні альтернативи, різні революції. Антагонізм між ними досяг апогею, шляхи до порозуміння були відрізані остаточно, місце в суспільному житті могло залишитись лише для когось одного.

То ж не дивно, що зустріч Нового року не затяглася. На традиційно особливе, визначане й шановане свято взагалі ледь зважили. Було явно не до урочистостей, тим більше — веселих пустощів.

У Бресті-Литовському, де вирішувалися воістину доленосні питання. українців зустріли насторожено, навіть із підозрою. Юридичні невизначеності щодо державного статусу Української Народної Республіки майже напевне обіцяли ускладнення, для подолання яких треба було виявити чимало політичної волі, рішучості, наполегливості.

У глухий кут зайшли стосунки з Антантою, яка будь-що прагнула зберегти бодай українську частину Східного фронту, а тому виявляла неабияку ініціативність — правда, поки що більше на рівні обіцянок, аніж реальних справ.

Українські Установчі збори — найвищий, найцінніший ідеал, до якого прагнув український політикум, з луском провалювалися — нормальні вибори заважала провести фронтова обстановка, що погіршувалася щодня й щогодини.

У Харкові й на ближчих до столиці УНР фронтах більшовики активно готувалися до скорих військових дій проти Центральної Ради, терміново мобілізовували усіх придатних до невідворотного збройного зіткнення, масштаби якого обіцяли перевершити усе, що в цьому плані трапилося в 1917 р.

Одним словом, народ, нація стояли перед неминучістю небувалих потрясінь, надскладних випробувань, майже фізично відчували наближення грізної бурі.

***

Доки Центральна Рада й Генеральний секретаріат вели публічну полеміку з ленінським Раднаркомом, більшовицькими ЦВК рад України й Народним секретаріатом, доводили свої права на владу в Україні, ситуація в республіці досить стрімко змінювалася. Лавиноподібне встановлення влади рад на початок 1918 р. набуло таких масштабів, так звузило територію, на яку поширювався реальний вплив Центральної Ради, що загроза здачі останніх бастіонів Української революції, в тому числі й Києва, виглядала більше ніж імовірною.

Втрачаючи ґрунт під ногами, провід УНР не обмежувався лише ідеологічними заходами, дедалі вдавався й до силових методів. Так, у ніч на 5 січня 1918 р. в Києві за наказом Генерального секретаріату гайдамацькі курені і загони вільних козаків за підтримки панцерників зненацька зайняли заводи «Арсенал», «Ауто», дротяно-цвяховий, Деміївський, снарядний, Варшавську суднобудівельну верф, механічні майстерні політехнічного інституту, університет, управління Південно-Західних залізниць та інші установи міста (загалом близько 30 пунктів). Скрізь припинялись роботи, вилучалась знайдена зброя, були заарештовані понад 200 осіб. Того самого дня солдати українізованих формувань, розгромивши Уманську раду робітничих і солдатських депутатів, убили члена ЦВК Рад України, голову місцевого комітету РСДРП(б) О. Піонтковського і голову ради більшовика І. Урбайліса. Наступної ночі в Києві була захоплена друкарня більшовицької газети «Пролетарская мысль». Подібні кроки здійснювались і надалі.