Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 6

Проте в організації «Вільного козацтва» було більше недоліків, ніж плідної, цілеспрямованої роботи. Промовистим є факт, про який згадує черкаський полковий отаман «Вільного козацтва» Я. Водяний. Сам отаман «Вільного козацтва» П. Скоропадський у грудні 1917 р. «признався мені щиро, що він до цього часу не цікавився тою справою, не зважаючи на те, що зістав вибраний отаманом "Вільного козацтва", а тепер, коли побачив цілковиту деморалізацію фронту, якій почали вже піддаватися й українізовані частини, він хотів би ближче ознайомитися з системою організації "Вільного козацтва" та цілком віддатися його справі».

Нарешті, на початку січня 1918 р., Генеральний секретаріат ухвалив передати «Вільне козацтво» під керівництво секретарства військових справ і створити Вільне реєстрове козацтво на державному утриманні. Кожен повіт мав призначити дві сотні — кінну і пішу, які б боролися з заколотами й анархією.

Правда, ця інформація розходиться з даними, які наводяться в двохтомнику «Історія українського козацтва», де, власне, з використанням здебільшого тих же, що й у даній книзі джерел, говориться про «участь вільно козачих» загонів зимою 1917–1918 рр. у боротьбі з більшовицькою агресією по всій території України». Вочевидь, тут необхідні додаткові зусилля, передусім на регіонально-краєзнавчому зрізі та ставлення до «Вільного козацтва» як до специфічної формації, здатної на, умовно говорячи, «пульсуюче» функціонування — то швидке збільшення рядів, то «замирання» на якийсь час. Звісно, останнє зумовлювалось конкретно-історичними обставинами, що, своєю чергою, вимагає й граничної чіткості у кваліфікації існування феномена, коли узагальнення за більш-менш тривалий період просто неможливі.

Але й на даному напрямі не вдалося досягти скільки-небудь відчутних зрушень. Так, опинившись на середину січня 1918 р. у становищі «генерала без армії», П. Скоропадський відбув спочатку до Білої Церкви, а потім на Звенигородщину, де намагався зібрати вільних козаків для боротьби з більшовиками, але не зміг нічого вдіяти й ні з чим повернувся до Києва.

Сподівання Центральної Ради великою мірою пов'язувались з Українським гайдамацьким кошем Слобідської України, що складався з двох куренів — «червоних» і «чорних» гайдамаків. У першому переважали солдати-фронтовики, а до другого входили учні юнацької, тобто офіцерської, школи. Всього кіш налічував близько 300 вояків, дещо збільшившись згодом за рахунок добровольців. Отаманом коша був призначений колишній генеральний секретар військових справ С. Петлюра. (Цікаві деталі, пов’язані з формуванням гайдамацького коша Слобідської України, які істотно коригують загальноприйняті уяви, використано в новітній монографії про С.Петлюру. До аналізу залучено, зокрема, інформаційно сенсаційні, однак дуже правдоподібні аргументи М.Чеботаріва). До коша була додана 1-а сотня галицьких Січових стрільців, якою командував Р. Сушко, у складі майже 200 чоловік.