Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 317

Обраний 13 листопада 1918 р. головою Директорії, під проводом якої було повалено гетьманський режим, В.Винниченко багато зробив для обґрунтування платформи відновленої УНР. Запропонувавши створити Республіку трудового народу, основою якої стали б трудові ради, а вищим державним органом — Трудовий Конгрес, керівник Директорії вважав, що у такий спосіб можна буде зняти суперечності і досягти добросусідських стосунків із з РСФРР як надзвичайно важливої передумови збереження і зміцнення УНР. Однак його ініціативи не знайшли підтримки серед інших лідерів Української революції. 10 лютого 1918 р. В.Винниченко пішов у відставку й емігрував.

У 1920 р. авторитетний політик заснував у Відні, а за ним і в низці інших міст та країн закордонні організації Української комуністичної партії. Під час приїзду до Радянської України й Радянської Росії впродовж чотирьох місяців вів переговори про можливість участі в соціалістичному будівництві. Вступив до КП(б)У, мав численні контакти і листування з керівництвом УКП. Однак восени 1920 р. знову виїхав на еміграцію.

Користуючись значним авторитетом, прагнув згуртувати ліві елементи соціал-демократичного спрямування, розкидані по світу, на спільній комуністичній платформі, однак великих успіхів не мав. Зосередившись на літературній праці, здобув широке, загальноєвропейське визнання. Не один раз надсилав до керівництва СРСР і УСРР прохання на дозвіл про повернення в Україну, однак наражався на неодмінні відмови. Із загостренням ситуації в Європі у кінці 30-х рр. пропонував власні плани колективної протидії фашистській агресії, висував, зокрема, ідею європейського протекторату над Україною як спробу убезпечити вітчизну від війни. У роки фашистської окупації Франції був кинутий до концтабору. Під кінець життя працював над філософсько-етичними проблемами світоустрою, в основі яких лежала ідея конкордизму. В сфері міжнародних відносин, що вступили в етап “холодної війни”, це означало пошук шляхів досягнення взаємної згоди і налагодження ефективного взаємовигідного співробітництва різних соціальних систем.

25

Довідка: Петрушевич Євген Омелянович (3(15) червня 1863 р., Буськ, Східна Галичина- 29 серпня 1940 р., Гермедорф, поблизу Берліна) — український політичний і громадський діяч.

Народився в сім’ї греко-католицького священника. Закінчив гімназію і правничий факультет Львівського університету. Мав власну адвокатську канцелярію в Сокалі. З 1899 р. — член Української національно-демократичної партії. В 1907–1918 рр. Є.Петрушевич — депутат австрійського парламенту, в 1910–1916 рр. — заступник, 1916–1918 рр. — голова Української парламентської репрезентації. У 1910–1914 рр. — депутат галицького сейму. Домагався надання Східній Галичині автономії у формі коронного краю.