Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 282

Поступаючись настійливим вимогам Голови Директорії, отамани в певний момент, здавалось, пішли на поступки, погодились з пропозицією В. Винниченка, насправді цілком саботуючи її. Отже, «фізична сила, військо лишалось у руках елементів, які або не розуміли революції, або були явними контрреволюціонерами й навіть контр-українцями».

Звичайно, така оцінка провідників не лише війська, а й, по суті, тих, від кого залежала доля подальшого політичного курсу, дуже відповідальна, багато в чому ключова для розуміння процесів, що наповнювали життя України в той період.

Голова Директорії скрушно визнає, що вся система військової влади свідомо вибудовувалась Головним Отаманом і його оточенням так, щоб над ними не було ніякого політичного контролю.

«От ця безконтрольність, самодержавність влади, цівільної й військової, була основною, початковою нашою бідою. Це була й свідома, й несвідома наша контрреволюція, яка, користуючись обставинами, захоплювала всю владу й одтирала від неї революційні елементи, не допускаючи над собою їхнього контролю ні в якій формі, а особливо в формі рад».

Зовсім інші акценти у порушених В. Винниченком питаннях розставляє І. Мазепа. Він вважає поведінку отаманів природною реакцією на компромісну політику Директорії, яка не задовольнила ані лівих, ані правих. Одні — збольшевичувались (Григор'єв на Херсонщині, Зелений на Київщині), інші —вдавались до правоконтрреволюційних кроків (Балбочан на Лівобережжі) і ніхто не хотів підкорятись Директорії як керівному державному центрові.

Як завжди, оригінальне тлумачення складних тенденцій пропонує Д. Дорошенко. Він вважає отаманщину логічним продовженням деструктивної лінії, яку започаткувала Директорія, йдучи на антигетьманське повстання. Конструктивної програми вона запропонувати була не здатна, а покликані нею до життя руйнівні сили, вирвавшись назовні, вгамувати було вже нікому не під силу. «Дивлячись збоку, справді не можна було не прийти до висновку, що новий лад довго не вдержиться, — пише історик. — Влада не мала авторитету. Не знаю, чи здавали собі справу ті, що починали повстання, — що звалити Гетьмана може й легко, але що наладити якийсь инший лад — дуже важко вже через одне те, що при кожному рухові, який ставить собі метою щось скинути, щось зруйнувати, набирають великої сили всякі деструкційні стремління взагалі. Одже й Директорія, викликавши цього духа деструкції, не могла вже дати собі з ним ради. Та армія, що так легко й швидко зібралася в її руках в падолисті, ще легше й швидше розлетілась і розтанула, коли головна мета — повалення Гетьмана — була досягнута. Перейшовши до рук ріжних отаманів, військова справа опинилась в такому самому стані, як була рік тому назад, в січні 1918 р.».