Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 235

Однак тут є й своя незаперечна логіка. З моменту створення Директорії та задекларованого нею відновлення Української Народної Республіки й справді розпочався новий етап Української революції.

***

У 1918 р. революційні процеси захопили в свою сферу й західні терени України. Якщо в попередньому році за ступенем радикальних зрушень під австрійські українці істотно поступалися своїм східним братам, то з наближенням до завершення світової війни вони також помітно активізувалися й рвучко підтяглися до межі здійснення доленосних кроків.

Суперечності в Австро-Угорщині набрали конфліктного характеру не миттєво, а накопичувались поступово. Поневолені народи клаптикової імперії, в їх числі й українці Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття внутрішньо готувалися до самовизначення, визначальними складовими якого була певна форма державності й можливість руху до об’єднання з основним етнічним масивом, що перебував за лінією кордону, за лінією фронту. Як і багато інших знедолених народів Європи, західні українці з великим ентузіазмом сприйняли проголошені 8 лютого 1918 р. президентом США Вудро Вільсоном знамениті 14 пунктів (статей), які мали лягти в основу встановлення нового порядку в післявоєнному світі. Для реалізації прагнень галицьких українців особливе значення мали десята і тринадцята статті, які стверджували необхідність надання народам Австро-Угорської імперії „найширшої можливості автономного розвитку” та відновлення Польської держави в межах території, де етнічне населення становило безсумнівну більшість. Ці та наступні декларативні заяви Вільсона справляли величезний вплив на вихованих в дусі конституціоналізму галицьких політичних лідерів, тому упродовж наступного періоду національно-визвольної боротьби вони постійно робили ставку на сприяння міжнародних чинників, відверто нехтуючи чи недооцінюючи при цьому потенціал власного народу.

Збереженню австрофільських настроїв галицьких політиків певною мірою сприяв і таємний додаток до укладеного 27 січня 1918 р. в Бресті мирного договору між УНР та країнами Четверного союзу. Він, зокрема зобов’язував Австрію провести до 20 липня поділ Галичини на два окремі коронні краї — польський та український, приєднавши до останнього українську етнічну територію Буковини.

Усе ще рухаючись у „проавстрійській площині” та домагаючись автономії краю, на засіданні віденського парламенту 20 лютого 1918 р. українські посли виступили з вимогою поділу Галичини на дві частини із самостійним правовим і політичним устроєм. У разі її невиконання вони погрожували, що Східна Галичина самовільно приєднається до УНР. Цей виступ став проявом наростаючої тенденції до внутрішньої консолідації та радикалізації домагань українських національно-патріотичних сил Галичини. Проведений Українською парламентською репрезентацією 25 березня у Львові з'їзд нотаблів (у ньому взяло участь 500 представників політичних, церковних і громадських організацій) уже вимагав негайної ратифікації Брестського договору та проголошення "своєї державності на українських територіях в Австрії". На ньому також гостро постало питання про потребу створення української військової сили.