Читать «Україна у революційну добу. Рік 1918» онлайн - страница 234

Війська Республики мають на меті дощенту знищити лад, заведений гетьманським урядом, знищити нагайку, на яку він спірався до останнього моменту. В цю велику годину, коли на всьому світі падають царські трони, визволяються народи, коли на всьому світі селяне і робітники стали панами, в цю хвилину ми, брати козаки, хіба дозволимо собі піти з поміщиками, з гетьманським урядом проти своїх батьків? В цю велику годину ви, брати козаки, хіба осмілитеся служити запроданцям, котрі самі продавались і хотять Україну продати недавнім царським міністрам Росії, її пануючій клясі — безробітному російському офицерству і мародерам, що скупчились в контрреволюційне кубло на Дону?»

«Універсал» С. Петлюри майже нічим не відрізнявся за своїм смислом від «Відозви» Директорії. І в «Універсалі», і у «Відозві» виразно підкреслювалась необхідність оборони суверенітету Української Республіки, плямувався реакційний гетьманський режим, обіцялось повернення революційних здобутків, або, як сказано в «Універсалі» С. Петлюри, — встановлення такого ладу, при якому б на Україні «селяне і робітники стали панами».

Однак невиразність соціально-економічної платформи Директорії на початковому етапі робітничо-селянського повстання проти гетьманщини майже не давалася взнаки. Народні прагнення до знищення гетьмансько-поміщицького режиму також не виходили за межі гасел Директорії. Селяни й робітники прагнули передусім повалити, докорінно винищити гетьманщину, її карні офіцерські загони, скинути з себе поміщицьке ярмо, щоб назавжди відбити в поміщиків бажання і можливість повернутись до своїх колишніх маєтків. «Ті гасла, під якими брала провід над повстанням в свої руки Директорія, тимчасом не ставали в суперечність з цим основним, черговим завданням селянства і робітництва в їх боротьбі з диктатурою поміщиків і капіталістів. В той же час Директорія сміливо брала в свої руки провід над повстанням, мала опорну базу в формі регулярних військових частин (хоч би полк січових стрільців), закроювала справу у всеукраїнському масштабі, була зв'язана з широкими колами української інтелігенції, одним словом, являлась тим давно сподіваним революційним центром, потребу якого вже гостро відчувало українське трудове селянство, не раз жорстоко каране саме через брак такого центру, через сепаратність своїх виступів. В цих об'єктивних умовах лежать причини успіху Директорії на початках її повстанської діяльности».

Появою відозви Директорії УНР до населення, задекларованою в ній програмою, на думку В. Винниченка, було завдано удару в саме серце гетьманщини, від якого вона й загинула. Більше того, «на цьому моменті фактично й юридично доба Гетьманщини кінчається. Хоча Гетьманщина проістнувала номинально в Київі ще місяць, але вся вага державно-національного життя перейшла вже з 15—XI до Директорії».

Очевидно, в даному разі поважний політичний діяч припускається перебільшення. Адже відозва стала тільки першим кроком до повстання. Його треба було ще довести до перемоги, повалити силою режим, що не збирався підкорятись паперовим наказам.