Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 197

Після другої книги мене прийняли до Спілки письменників. Але з кожним кроком я помічав якесь охолодження з боку членів Президії та Правління. Складалося враження, ніби вони щось знають, але мені не кажуть.

Потім у газетах зарясніли негативні рецензії. Вони були на один копил: попівщина, ідеалізм, містика, антинауковість, антимарксизм. Друкуватися ставало все важче. Я вже чудово розумів, що відбувається: певні сили не зацікавлені в тому, щоб широкі кола читачів знайомилися з ідеями, котрі можуть вивести їх з ортодоксальної колії на простір вільного мислення.

Це підтвердилося візитом ученого-астрофізика з Пулково. Він попросив конфіденційної розмови і передав ультиматум: не писати про багатомірність світів, про духовні сфери, про безсмертя духу. «Якщо писатимете для дітей цікаві пригодницькі книги — отримаєте зелене світло, — сказав він. — А якщо ні — то повне табу…»

— Хто передав таке веління? — поцікавився я.

— Центр.

— Який центр? — з подивом перепитав я.

— Центр, Олесю Павловичу, на Землі один, — повчально

відповів учений.

Минув рік. Ультиматум повторили. Я послав їх у відповідне місце. Мені сказали: тоді — війна!

За три дні у «Літературній газеті» (російській) було надруковано розгромну рецензію на мою повість про загибель Атлантиди. Стаття називалася «Біла та чорна магія».

У наступні роки насилу вдалося надрукувати роман «Зоряний Корсар». У постаті головного героя було зашифровано Христа як Вічного Повстанця супроти сатанинського строю життя на Планеті, як Провідника до Світу Радості й Любові…

Книга так розлютувала КДБ, ЦК партії та функціонерів літературної інквізиції, що її в передовій громила газета «Правда України», а Головліт дав наказ — знищити в бібліотеках загального користування. Згодом така ж доля чигала й на інші мої видання. Далі не треба було знати таємниці віщування, щоб зрозуміти, куди несе потік подій. Мене виключили зі Спілки письменників. Я опинився разом з сім'єю в стані жебрака, без жодних засобів до існування.

Пізніше пощастило влаштуватися в майстерню при Художньому фонді, де я майстрував вітражі разом з художником Олександром Члеком. Це давало творчу розрядку, дозволяло сяк-так годувати сім'ю.

Тим часом меч глуму й розправи впав також на видатного поета й мислителя Миколу Руденка. Ми з ним заприязнилися, вирішивши спільно повстати на захист правди й закону. Тиск органів безпеки посилився. Ми створили Групу сприяння виконанню Гельсінкських угод, оприлюднили Декларацію, меморандуми. До нас прилучилися ще цікаві люди та діячі. Розпочалися обшуки, допити.

Потім заарештували Руденка та учителя Тихого. Я писав протести, але все було марно.

Серце знало, що новий цикл муки й глуму наближається. Агенти й провокатори супроводжували кожен крок. І навіть прогулянку в лісі неможливо було здійснити без цих роботоподібних монстрів. Свідомість знемагала від пошуку відповіді: може, я щось не те роблю? Лізучи в пащу дракона, чи зможу здійснити ту справу, на яку мене націлює Дух?

А Голос Мовчання тихо шепотів: «Хто має крила, не питає — чи можна летіти».