Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 195

* * *

Ближче від найближчого Вітчизна. Ось Вона — лиш досить нахилиться… Над віками плач розносять тризни, Плач над тим, що відкрива темницю! Найдивніші мрії — всі із Лона Виростають грозами і снами, Потойбічні Духу ніжні крона Кореняться там, поміж кістками… О ті кості! Усмішка грайлива Вічного космічного потоку. Понад ними розквітає диво — Вічний Сад, а в нім — дитячі кроки… Найбуйніші серця поривання — То зерно Матусі всеосяжне, То любов її, святе кохання, Що його дала синам відважним! Вічноюна Гея! Діва-Мати! Дай нам сили й моці для польоту, Все збагнуть, знайти і подолати, І обмани шляху побороти! Знаєм добре: дерево квітує, Доки в надрах Геї корневище. І воно плодами бенкетує У промінні Сонця якнайвище!..

Вернувшись із в'язниці в п'ятдесят п'ятому році додому, я на перших порах розгубився, не відаючи — що робити. Все, що відклалося в серці, пам'яті, свідомості, в почуттях, на кожному кроці входило в протиріччя з діями, думками, словами, вчинками довколишніх людей, традицій, інституцій, звичаїв. Що б я не планував робити, перед очима одразу ж спалахував Образ Божої Матері, що поволі йде мимо відчинених вікон світових бараків, де в буйному гульбищі бенкетують, веселяться, лаються, лютують, б'ються народи, племена, партії, банди, об'єднання, церкви, секти. Я знав, що Вона кожної миті дивиться в моє серце і чекає, що я покладу в її долоню, який плід своїх мрій та вчинків. Такий стан вічного само-іспиту був нестерпно тяжкий, я відчував, що іншим зі мною незатишно, незручно, що люди прагнуть забуття й спокою, а не чатування в той час, коли хочеться спати. Формувався стан самотності, а з ним і негативна оцінка буття, як такого. Здавалося, що цей світ хтось сотворив для глуму, для іронії, для насмішки і жорстокої забави. Це ще більше спонукало до далекосяжної мрії, яка ставала пензлем для малювання в думці полотна грядущого світу — зладованого, радісного, щасливого, лагідного. На папір лягали болісні рядки віршів:

Розбить би навіки прісний, Блідий відбиток Світу, Кинуть у простір пісню, Сонцем весняним зігріту, Щоб задзвеніли струни Напнутого чекання, Щоб пшениці руно Сміялося на світанні, Щоб сліпі прозріли В темряві вічної ночі, Щоб для кожного зріли Яблука на узбоччі, Щоб навіки змії Загубили отруту, Щоб піднялися мрії З давніх давен забуті… А коли до Рідної Хати Приведуть всі дороги, Нехай обійме Мати Сина Слова Ясного…

Гай-гай! Сліпі залишалися сліпцями. Змії винахідливо посилювали дію отрути, називаючи її дію вдосконаленням суспільства, турботою про народ, щастям дітей, будуванням сяючого майбутнього. А мозок горів на вогні пошуку: де та стежка, що виведе людей, весь світ з лабіринтів муки та обману?

Я вирішив на якийсь час усамітнитися, щоб глибоко продумати світову ситуацію і власні шляхи під грозовим небом сучасності.