Читать «Альтернативна Еволюція» онлайн - страница 198

Я відчув, що розв'язка наближається. Груба, цинічна, болісна, як у всі віки. Як завжди.

Дух клекотів, запитував у Неба, у серця, у простору, в душі України: що діяти, як зупинити повільне вмирання етносу, його традицій, всього того, що складає втаємничену суть тисяч і тисяч родів?

І згадалися мені віщі слова Григорія Сковороди про Республіку Духу, про Горню Державу, що утверджується в серцях людей, котрі не полонилися примарами земного шляху.

Серце мовило: ось воно!

Я написав публіцистичний твір-есе «Свята Україна», де йшлося про необхідність створення Української Духовної Республіки, Зоряної Держави, що її не зуміють повалити жодні ворожі сили, бо терен Святої України сягатиме у Безмежність, її вартою стануть Воїни Серця, а запорукою її вічності буде Сам Христос, бо це Він приніс на Планету Вість про Духовне Братерство всіх Народів та Племен Землі й Всесвіту…

Рукопис передали на Захід — у Канаду, в США. Кілька примірників вилучили спецслужби при обшуках. На процесі Руденка й Тихого «Святу Україну» кваліфікували як антирадянський твір, націлений на повалення існуючого ладу.

Це було смішно й гірко. Проте я знав, що юридичні ярлики дарма не вішають.

Під тисячолітнім дубом в густому лісі я проголосив утворення Української Духовної Республіки — вічної Небесної Держави всіх наших Родів, котрі несли крізь муки і злигодні віків красу й мудрість міріадів духів та сердець. Я бачив перед собою лише незримих Воїв Юрія-Переможця на білих конях, проте знав, що віднині вже жодна сила в світі не зруйнує Святої України.

Вона житиме вічно…

* * *

Доленько, де ти? Стиха озвися. — Я — твоя тінь… Ось під ногами лежу, подивися, У пилюзі, на постелі терпінь… Доленько люба, хто ти, яка ти? — Я — твоя сила! В ямах темниць, під сокирою ката Міць нагнітила… Доленько тайна, як тебе звати? — Я — твоя мрія… Вийшла колись із Правічної Хати У буревії… Доленько рідна! Тебе я приймаю — Любу, убогу… Підем пустелею до Небокраю, В гості до Бога… Сонце палюче, гади лукаві — Все промайне… Ти — моя радість, ти — моя слава, Лише не кидай мене!..

…Жадібно чавкнули двері камери. Брязнули ключі. Гойднулася заслінка «вічка». Чуже, холодне око глянуло на мене. Кліпнуло. Більмо заслінки лягло на місце. Почулися кроки наглядача. Затихли.

Знову темниця. Проклята тисячолітня темниця. За що, чому? Хіба в цьому річ?

Скільки пам'ятаю себе в цьому житті, майже щоночі мені снилися в'язниці і церкви. Моторошні споруди людського божевілля. Інколи вже й тяжко було розібратися в болісні хвилини пробудження — чи я прокидаюся у тюрмі чи це мені сниться?

Так було й 6 березня 1979 року, коли мене ковтнула камера внутрішньої в'язниці КДБ УРСР. Хвиля космічної люті заливала груди, термосила серце. Я заплющив очі, намагаючись зрівноважити свій психічний стан, але якийсь вселенський прибій атакував дух, гупав у груди, штовхав тяму до прірви відчайдушного вчинку.