Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 48

— Господине, — спалахнув Вайвасвата, стискуючи тонку руку дівчини, — то ти не хочеш бути з тим виродком? Тебе присилували? Ти не знала нічого?

— Знала, але не хочу, — твердо сказала Маруіра. — Вайвасвато! Треба щось діяти! Не віддавай мене. Краще я піду жебрачкою по дорогах. Краще я вмру десь у горах! Ой горе мені! Йти в обійми смердючого тхора? Нізащо!

В прозорих очах Вайвасвати запалахкотів переможний вогонь радості. Усмішкою осяялось обличчя.

— Я звільню тебе, господине! Ще не знаю як, але звільню! Я думав зле про тебе — прости мені!

— Тихо! — скрикнула Маруіра. — Хтось іде сюди! Вона метнулася до запони, зупинилася біля свого

ліжка. Двері рвучко розчинилися, грім бурі вдерся в затишок. На порозі стояв Ган. Він лиховісно зиркнув на Вайвасвату, потім перевів погляд на Маруіру.

— Чому раб тут?

— Я боялася сама. Я попрохала його стерегти мене…

— Боялася, — прохрипів Ган. — Рабе, вийди геть!

Вайвасвата гнівно бликнув на Гана, рішуче вискочив у двері, з грюком причинив їх. Чаклун розлючено крикнув: — Розбестила ти рабів своїх! Віддам на жертву!

— Він не твій! — з викликом сказала Маруіра. — Не підходь до мене! Не хочу бачити тебе!

— Все моє віднині! — п’яно прохрипів чаклун. — Сам Володар віддав тебе мені! Захочу — підтопчу під ноги. Захочу — кину в океан! Ха-ха! Ти довго зневажала мене… Тепер — кінець! Груди твої недоторкані — мої! Лоно твоє дівоче — для мого сім’я! Ха-ха! Діти твої будуть від мене! Йди сюди, любов моя! Йди сюди! Сам Пір’ястий Змій благословив нас! Чому дивишся, мов скажений носорог?..

— Зневажаю! — прохрипіла з ненавистю Маруіра. — Нікчемна жаба! Дохлий крокодил! Геть!

Вона з огидою поглянула на хрящуватий ніс чаклуна, на червоні повіки, штовхнула в груди. Він похитнувся, схопився за стінку. Мстивий пломінь зажеврів у його очах. Він люто засичав, як гадюка перед нападом:

— Все… все згадаю! Нічого не забуду! Не хочеш доброю волею — силою змушу!

Він підняв руки вгору і забурмотів заклинання. А очі його пронизували Маруіру, пропікали наскрізь. Вона відчула слабість, схопилася за груди, поточилася. Ган метнувся до неї, підхопив, кинув на постіль. Жилавою рукою рвонув плащ, жбурнув його геть. На дівчині залишилась тонка туніка. Під напівпрозорою тканиною тріпотіли дівочі груди. Ган жадібно розтерзав благеньку туніку, оголив тіло.

— Моя! — аж застогнав від жаги, пожираючи поглядом пружну темно-бронзову постать. — Моя!

Маруіра слабко боронилася. Та дарма: чужа воля погасила свідомість, закувала руки.

— Вайвасвато! — жалібно зойкнула вона. — Вайвасвато!

Хряпнули двері. В притулок вдерся Вайвасвата. Ган відсахнувся од дівчини, схопився на ноги. Вайвасвата важко дихав, краплі води стікали по його обличчю. Грозою дихали насуплені брови.

— Геть, рабе поганий! — крикнув Ган. — Хто дозволив тобі входити?

— Облиш господиню! — грізно сказав Вайвасвата.

— Пес нікчемний! — заричав Ган. — Ти посмів любити доньку Володаря! Я бачу це по твоїй пиці! То дивися ж, дивись! Перед тим, як тебе заріжуть у жертву Пір’ястому Змію, будь свідком мого торжества!.. Мара-кара! Мара-кара! Духи підземних надр! Вибирайтеся з лон своїх! Оточіть стіною владику вашого! Мара-кара! Мара-кара!