Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 32

— Я пам’ятаю, — сказав юнак. — Я тоді був прикутий до колодязя. Струс так сильно колихнув землю, що я ледве не випустив баддю. Двох рабів тоді вбило камінням…

— Не треба, — прошепотіла Маруіра. — Не згадуй…

— Там ще тисячі таких, як я, — похмуро відповів Вайвасвата. — Як мені не згадувати?..

— Що подієш, Вайвасвато, відчай не до лиця воїнові…

Вайвасвата з подивом поглянув на дівчину. Що вона говорить? Воїн… Вона називає його воїном! Що означає це?

Маруіра ніби прочитала його думки. Вона встала, скрутила папірус трубкою, поклала на сидіння.

— Я давно відчула в тобі душу орла, Вайвасвато, — палко сказала дівчина. — Тільки мало мати таку душу. Чуєш? Треба навчитись літати. Мало бути мужнім. Треба володіти мечем!

— Господине, серце моє виривається з грудей… Навіщо так мучити мене? Хто я тобі? Поясни…

— Вайвасвато! Не потрібно слів. Хай життя скаже про все, що має статися. Я вірю в тебе…

— Господине…

— Мовчи. Іди в город Золотих Воріт. Там побачиш життя. І знання того, що гряде, розквітне в час урочий, як квітка. Хай береже тебе велика доля, Вайвасвато…

РІКА ЖИТТЯ

Одного дня Вайвасвата вирішив вийти в місто Золотих Воріт, скориставшись дозволом Маруіри і знаком, який вона подарувала йому в останній вечір. Він позрізував зів’ялі квіти на кущах, полив зелені трави, спрямовуючи на них потужний струмінь води з водограю. Потім, склавши свої робочі речі біля хатини, хутко вмився, надів чисту сорочку, на неї білу туніку, підперезався барвистим широким поясом. З тривогою рушив до палацової стіни.

Вузькою стежиною, поміж гігантів дерев, добрався до великих похмурих воріт, окованих масивними бронзовими плитами, облямованими темним золотом. На обох половинках Пір’ястий Змій пожирав серце Лебедя. Вайвасвата задивився на зловісне зображення. Що означає воно? Чому Чорний Володар взяв собі такий страшний символ?

— Хто і куди? — прозвучав скрипучий металевий голос.

Вайвасвата здригнувся. На нього дивилися байдужі холодні очі вартового. Бліде обличчя не мало зморщок, жодного почуття не відбивалося на ньому.

Юнак простяг руку. На пальці в нього було кільце із знаком. Той самий Пір’ястий Змій. Погляд вартового на хвильку зупинився на кільці. В зіницях блиснули червоні вогники. І знову пролупав байдужий голос:

— Ім’ям Володаря Ранатаки — проходь. Заскреготали велетенські двері, поволі розчинилися.

Вайвасвата подивився на вартового. Той байдуже одвернувся. Юнак хутко минув ворота. Опинився на березі широкого й глибокого каналу. Похмурий палац лишився позаду, а перед ним, за смугами пальм і кедрів, глухо шумів город Золотих Воріт. У жаркому голубому мареві бовваніли шпилі високих будівель, виблискували золотом сферичні бані храмів.

Вайвасвата глибоко зітхнув, оглянувся. Нема людей, нема наглядачів. Ніхто не пішов за ним. На пальці — знак Володаря. Можна пройти до моря, надибати човен. А потім — в океан! Додому, до Анури, до Діавари! Боги, як чудово! Знову випливати з батьком на морський простір, ловити рибу, слухати древні мудрі перекази, дивитися ввечері на грайливе багаття. Забути про те, що сталося! Забути муки… То був сон…