Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 30

— Я Горосата, — бринить дзвінкий голос дівчини. — Служниця господині Маруіри…

Вайвасвата завмирає. Щось трапилося? Може, вона послала до нього, щоб попередити? Як бути? А може, пастка? Обережно! Обережно…

— Чого бажає Горосата? — запитує Вайвасвата. Дівчина мовчить, потупивши очі. Потім, не дивлячись

в обличчя хлопцеві, наближається до нього, глибоко зітхає. І знову мовчить.

Юнак тривожно дивиться на неї. Дивна якась. Може, хвора? Так ні, не схоже.

— Що тобі, Горосато? — занепокоєно каже він, трохи одступаючи від неї.

Горосата палко поглянула на нього, захихотіла. Торкнулася гарячою долонею його грудей. Відсмикнула руку, ніби обпеклася.

— Вайвасвато, — прошепотіла вона. — Ти самотній… серед чужих людей… Я теж самотня… Я хочу любові… Я хочу, щоб мене обнімав такий юнак, як ти! Сильний, сміливий, прекрасний! Вайвасвато! Я вже давно помітила тебе! І покохала! Пригорни мене, притисни до себе! Вірною рабинею буду!

Вона притулилася до нього тремтливими грудьми, дихнула жагуче. Вайвасвата похитнувся, замружив очі. Свідомість затьмарилася від несподіваного почуття, по тілу прокотилася таємнича хвиля.

— Подивися на мене, — спокусливо шепотіла Горосата. — Яка я міцна! Яка я пружна! І ще зовсім мало обцілована. Я хочу належати тобі. Радість, яка радість! Ти мій бог!

Вайвасвата розплющив очі. Поглянув на дівчину. Вона, втративши глузд від жаги, пестила могутні плечі юнака тремтливими, шукаючими пальцями.

Вайвасвата одігнав страшним зусиллям волі мару почуття, стрепенувся, скинув гарячі руки Горосати з своїх плечей. Дівчина поточилася, з жахом і нерозумінням поглянула на зблідлого велетня.

— Що ти? Що ти…

— Іди… їди, Горосато, — глухо сказав Вайвасвата. — Як можеш ти? Ти не любиш мене… І я не люблю тебе… Я вперше бачу тебе… Як можеш ти? Геть!

— Нікчема! — .заскреготала зубами ображена Горосата. Вона метнулася до дверей, різко зупинилася, схлипнула від люті й невдоволеної жаги, прошипіла: — Нікчемний раб! Нехлюй! Ганчірка! Ненавиджу! Я тобі не забуду образи!

Двері гримнули. Пролопотіли кроки. Тиша. За вікном котилася пітьма. Вайвасвата понуро стояв біля стіни, безмовний, непорушний, спустошений.

За вікном з’явилася тінь. Маруіра! О радість! Все забути, все викинути з серця, крім неї.

Вона зайшла безшумно, як завжди. Сіла на своє місце. Знову горить світильник, запнуте вікно. Нема світу, нема рабства, нема доньки Володаря. Є лише ясні очі, тихий голос, який промовляє словами таємничої істини.

— Сьогодні ми будемо говорити про земний круг, про минуле Атлантіса, про загибель великої землі Ру, про далекі планетні круги…

— Ти кажеш — круг, господине? Хіба земля кругла?

— Кругла, Вайвасвато. Як твоя голова…

— Чому ж чаклуни й жерці говорять зовсім інше? Ніби земля плоска. Що вона плаває в океані…

— Правда, вона плаває в океані. Але той океан — небо. І в тому океані пливе не тільки земля. Там пливуть інші планетні круги, сонце, зірки…

— Чому ж земний круг пливе? Чому він не падає, господине? Хто його підтримує?

— А хіба хто підтримує камінь, який ти кидаєш пращею? Він летить без підтримки, доки його штовхає сила, надана тобою…