Читать «Подвиг Вайвасвати» онлайн - страница 34

Вайвасвата минув ще один канал, перейшов крутий міст, що дугою навис над водами. Посилився шум, чути крики людей, рев корів, іржання коней. Широким шляхом плине юрба. Діти, жінки, чоловіки, вояки, вершники, піші, на важких колимагах. Незліченний потік розмаїтих облич. Чорні, білі, жовті, червоні люди! Як багато їх! Які вони різні! Боги, він і не знав, що на землі так багато людей! Куди вони прямують, чого бажають, що шукають?

Юрба вливається до широченної площі, вихриться, розсипається. Вайвасвата змішався з нею, прислухається, придивляється. Чути незрозумілий говір, лайку, регіт, високі пронизливі крики жебраків.

— Залишайте, залишайте золото й срібло мені! Полегшіть свій земний шлях! Ви матимете подвійну радість: допоможете бідному і скинете зайвий вантаж, щоб легко перейти до країни предків! Залишайте, залишайте грішний тягар!

— Допоможіть безногому моряку! Зупиніться на хвильку! Можу розповісти про далекі плавання на край світа! Можу дати чарівні трави з казкової Еллади для лікування від злого ока! Зупиніться, згляньтеся на безногого моряка!

— Гей, мужчини! Невже ви сліпі? Погляньте на мене! Дарую неземні любощі! Дарую нечувану втіху! Не тікай, хлопчику! Йди сюди! Недорого коштує! Один золотий, два срібних!

— Продаю коня! Небесний змій, а не кінь! Продаю, бо відпливаю в далекі землі! Купуйте, не пожалкуєте!

В голові Вайвасвати наморочиться від незвички, неосяжна юрба своїми криками і гамом б’є по його свідомості, ніби молотом, заколисує, несе в прірву. Маєво різнобарвних вбраннів, очей, шапок, рук сплітається в страхітливу, многоруку істоту, яка розкинулася на широких грудях міста і повзе не знати куди, поїдає сама себе, вирує в несвідомому бажанні виявити свою упирську суть.

Скоріше, скоріше звідси! Вайвасвата пробирається між високими двоколісними повозками, між рядами коней. Тварини похропують, лякливо косять очима, легко вдаряють юнака по обличчю цупкими довгими хвостами. Хтось доганяє його, обнімає за плечі. Вайвасвата оглядається. Чорношкіра тонка дівчина благально дивиться на нього, великі бузкові губи її тремтять, туманні фіолетові очі волого блищать.

— Ходімо, красунчику, зі мною, — шепоче вона. — Навіть плати не треба! З тобою — задарма! Ходімо!

Вайвасвата спалахує. Знову! Знову йому пропонують себе, своє тіло, свою любов! Боги! Чому так низько падають жінки? Такі божественні, такі прекрасні й ніжні! Навіщо самі летять на вогонь, як нічні комахи?

— Підеш, красунчику? Підеш, божественний?

— Ні! — м’яко каже Вайвасвата, відводячи руки дівчини. — Ні, не треба. Мені жаль тебе. Ти гарна, дівчино… Ти не повинна діяти так…

Він швидко йде геть, а дівчина сторопіло дивиться йому вслід, ще простягаючії руки.

Вайвасвата вибирається з величезного базару, знову переходить канал. Наближається до широко розчинених дверей високого храму. Звідти чується басовитий голос, струмляться тонкі пахощі евкаліпту. Юнак на мить зупиняється. Зайти чи ні? Тут моляться богам, тут знають тайни неба й землі. Так кажуть жерці… Треба зайти, подивитися.