Читать «Сказання про дітей Гуріна» онлайн - страница 117

У 1930 році розпочато працю над значно ґрунтовнішим твором — «Квента Нолдорінва» (Історія Нолдорів — адже історія нолдорських ельфів є центральною темою «Сильмариліона»), То був прямий наслідок «Нарису», й, навіть розширивши початковий текст і надавши йому більш-менш завершеного вигляду, батько однаково вважав «Квенту» таким собі твором-резюме, витягом із розкішніших оповідних концепцій, на що цілком однозначно вказує підзаголовок, як його сформулював мій батько: «короткий виклад історії [нолдорів], витяг із Книги втрачених оповідей».

Слід пам'ятати, що на той час «Квента» репрезентувала (щоправда, дещо схематично та без прикрас) весь «фантазійний світ» мого батька. То не була історія Першої Епохи, бо і Другої та Третьої Епох іще просто не існувало, як не було ні Нуменору, ні гобітів, ані, звісно ж, Персня. Історія того періоду закінчується Величною Битвою, під час якої інші боги (валари) завдали Морґотові остаточної поразки та «вигнали його крізь Двері Безвічної Ночі в Порожнечу по той бік Стін Світу»; а наприкінці «Квенти» батько написав: «Так закінчуються сказання про час, який передує часові Північних країв Західного світу».

Отож, хоч яким дивним це може здатися, «Квента» 1930 року була єдиним повним текстом «Сильмариліона» (після «Нарису») з-поміж усіх, які на той час написав батько. Але тут, як і завжди, на розгортання твору значний тиск чинили зовнішні впливи. Наприкінці 1930-х попередню «Квенту» змінила нова версія у вигляді чудового рукопису, названого, врешті, «Квента Сильмариліон» — «Історія Сильмарилів». Вона була (чи планувалася) значно довшою за попередню «Квенту Нолдорінва», проте концепція твору, який, за суттю, мав стати підсумуванням міфів і легенд (абсолютно різних за характером і масштабом, коли розповідати їх уповні), аж ніяк не втратилась і знову була окреслена в назві — «Квента Сильмариліон… Це короткий виклад історії, витяг зі старіших оповідей; те, що описано в ній, належить минувшині, яку досі пам'ятають елдари на Заході, й детальніше про це оповідають інші історії та пісні».

Цілком імовірно, що батькове уявлення про «Сильмариліон» насправді було наслідком того факту, що цей твір, так би мовити, у «фазі Квенти» народився в 1930-х роках зі стислого конспекту, написаного з конкретною метою, а вже на подальших стадіях, поширений і вдосконалений, набув нового вигляду, зберігши, втім, «урівноваженість» тональності, притаманну першоджерелу. Я десь уже зазначав, що «стислість чи конспективність форми та стилю „Сильмариліона“, де проступає натяк на попередні віки поезії та „премудрості“, навіть при оповіді історій викликає враження „нерозказаності“; „дистанцію“ витримано завжди. Немає розповідної нагальності, тиску та страху безпосередньої й невідомої події. Ми не сприймаємо Сильмарили так, як можемо сприйняти Перстень».

Однак той варіант «Квенти Сильмариліон» у 1937 році спіткав несподіваний і, як виявилось, остаточний «кінець». 21 вересня того року видавництво «Джордж Аллен і Анвін» опублікувало «Гобіта», і незабаром, на прохання видавця, мій батько подав кілька рукописів, доправлених у Лондон 15 листопада 1937 року. Серед них була і «Квента Сильмариліон», тоді ще недописана, текст якої обривався посеред речення наприкінці сторінки. Та, доки рукопис мандрував, батько продовжував розповідь на чернетці, почавши з того місця, коли Турін утік із Доріату й подався жити серед розбійників: